Офіцер із Стрийського парку - Андрій Кокотюха

– Е-е, панове! – Арсенич ступив між ними, миролюбно розставляючи руки, немов відгороджуючи обох парканом. – Чого б я ото собачився? Спільний же інтерес маємо!

– Але він допитує мене! – хорунжий тицьнув на Кошового пальцем, мов цілився з револьвера. – Нести це сюди було помилкою, грубою помилкою, пане сотнику! Я вкотре шкодую, що послухав вас!

– Ми все одно тут!

– Можемо піти! Військовий комітет не підзвітний Кошовому! Йому ніхто не підзвітний! Він не має жодних повноважень!

– То йдіть собі! – відмахнувся Клим. – Легше від того не стане.

– Досить, я сказав! – тепер уже і сотник підніс голос. – Пане Снігур, ви маєте вищий чин, ніж я. Проте саме мене поручик Рудницький[13] як голова комітету уповноважив обговорити ситуацію з ним! – він так само показав на Кошового пальцем. – Давайте ще тут кусатися! Чи ви не розумієте – часу на то нема!

Запала тиша, в якій чулося лиш голосне сопіння Шацького. Скориставшись нею, Арсенич видобув із кишені файку, почав спокійно, мов заряджав зброю, натоптувати її тютюном. Нарешті Кошовий ляснув у долоні.

– Все, до уваги. Згодні? Ви ж усе одно прийшли.

– Якщо ви не братимете на себе забагато, – вперто вів своє Снігур.

– Мої питання ніяк не зачіпають вашого гонору, – Клим намагався втримати іронію, йому вдалося. – Припускаю, про пригоду написали зранку польські газети, так?

– Так, – кивнув підхорунжий. – Звичайно, я сьогодні знайду потрібний примірник. Але припускаю – там зазначено, що вбито капітана Польського легіону. Ви, пане Снігур, підхорунжий Легіону Січових стрільців, і в однострої з відзнаками я вас за два роки нашого знайомства майже не бачив. Хіба на урочистостях. Якби, не дай Боже, напали на вас і, ще раз вибачаюсь, ваш труп знайшли посеред міста, то побачили б чоловіка в цивільному вбранні.

– До чого ведете?

– До того, шановний, що пересічна людина не побачить у вас українського офіцера. Б’юся об заклад, ви й документів відповідних при собі не маєте. Вас може впізнати, наприклад, ось хоча б старшина, – кивок на Арсенича, який саме розкурював люльку. – Звідси питання: газета написала про вбивство саме офіцера?

– Так.

– І ви знали, що ця особа входила до таємної військової організації? Отже, капітан відомий вам особисто?

– Трошки не так, – мовив Снігур, зиркнувши при цьому на Арсенича й далі не звертаючи увагу на принишклого Шацького. – Навряд чи є секретом для вас, пане Кошовий, що після прикрого демаршу нашого спільного знайомого, пана Громнишина, польські конспіративні спільноти множаться у Львові так само, як подібні українські. Тож має місце взаємне стеження.

– Логічно, – погодився Клим.

Згадку про Василя Громнишина як про свідомого зрадника він вважав дещо перебільшеною.

Та заперечувати й доводити щось не мав ані часу, ані бажання. Бо Снігур лише повторював сказане іншими. Й, поклавши руку на серце, далеким від істини не був. Лиш помилявся в термінах. Громнишин зробив те, що зробив, несвідомо, під впливом ейфорії, не більше.

Ще зимою в Бресті делегація Української Народної Республіки, вже визнаної союзними державами, уклала з Віднем угоду, котра стала додатком до великих мирних домовленостей.

Угода передбачала поділ Галичини на польську та українську частини. Причому Східна Галичина разом із Буковиною зливалася в один коронний український край, у якому б діяли закони УНР. Серед осіб, близьких до українського уряду в Києві, було чимало знайомих Климового батька, а отже – і його. Вони нагадали про себе, коли Кошовий нарешті навідався додому, й підходили на похоронах. Так він, як знавець австрійського права, долучився до консультацій між Києвом, Львовом та Віднем і був посвячений у суть домовленостей, котрі зафіксували в таємному додатку.

Свій примірник голова української переговорної групи пан Севрюк[14] показав львівським колегам. Не мав права цього робити, але дуже кортіло похвалитися успіхами. Мовляв, ще трохи – й зіллємося в одну державу, про що мріяли так довго й за що боролися кожен по-своєму.

Серед утаємничених виявився всюдисущий Василь Громнишин, колись – голова товариства «Братні», а віднедавна причетний до всього, що вважав державотворчими справами. Кошовий досі переконаний: ним рухали ті ж мотиви, що й Севрюком. І, поклавши руку на серце, першим розпатякав усе ж він, Громнишин лише вирішив – йому теж можна. Але радість, яка охопила громаду, швидко перетворилася на проблему. Депутати «Польського кола»[15] виявилися краще організованими й почали протестувати, заявивши права Польщі на всю Галичину, включно зі Львовом.

Не бажаючи сваритися з громадою, котра на цій території імперії становила помітну більшість, Відень вирішив зволікати з виконанням взятих на себе зобов’язань. А щойно в Києві помінялася влада, і новий гетьман переконався – його союзники в Берліні підтримують Відень й знищили всі документи, він відступив. Лишивши галицьких українців сам на сам із австрійським урядом, котрий доживав останні місяці, та польською стороною, чиї претензії на всю Галичину підтримували на конференції союзників у Версалі.

Тож львівська громада, хоч і маючи представництво у Відні, завдяки довгому язику Василя Громнишина лишилася зовсім без підтримки. Бо київський гетьман був скутий зобов’язаннями перед німцями, а «Польський національний комітет»[16] з Парижа розгортав агресивну пропагандистську діяльність. Проте поки Австрійська імперія хоч формально, але – існувала, жодна зі сторін не могла діяти у Львові активно. Більше того: українці, будучи менші числом, мали більше переваг, бо діяли офіційно й мали легальні представництва. Попри це, з початку осені всі жили в передчутті збройного виступу.

Назвати це війною – не помилитися.

Звідси – конспіративні організації, передусім військові.

Звідси – обопільне стеження.

Ось чого не знав і не міг знати дантист Йозеф Шацький. А Кошовий ніяк не знаходив моменту пояснити йому: Шмуль цілком міг стати мимовільною жертвою таємного протистояння двох громад. Тобто – опинитися не в той час і не в тому місці.

Тепер жертв могло бути в рази більше.

– Логічно, – повторив Клим, не дочекавшись відповіді, намагаючись намацати шлях й продовжити думку. – Ви знали, хто такий Юліуш Яблонський. Прочитали в газеті про вбивство. А його товариші, своєю чергою, знають, що за капітаном стежили противники. Звинуватити українську сторону в його вбивстві є, таким чином, усі підстави.

– Десь так усе й закрутили, – підтвердив Снігур. – Звичайно, ніхто не називає Яблонського членом таємного товариства вголос. Усе подається інакше. Польський офіцер, легіонер, герой війни, не раз отримував погрози від українських легіонерів. Капітан вів цивільне життя. Не бідував, Яблонські – досить шляхетний рід. Вважав усю Галичину коронними польськими землями.