Офіцер із Стрийського парку - Андрій Кокотюха

– Кому?

– Нам із вами. В розмові часто згадуєте нас, пане Кошовий.

– Щось не так?

– Навпаки, – відставний комісар навис над Климом. – Я чудово розумію, чиї політичні інтереси ви намагаєтесь відстоювати. Як і те, хто зацікавлений, аби в убивстві польського офіцера не звинуватили українця, ким би той не виявився. А найкраще – те, що вбивцею справді може виявитися хтось із ваших. Може, навіть хтось знайомий чи близький особисто вам. Тому допоможу, чим можу.

– Тобто?

Віхура посміхнувся кутиком рота.

– Десять років особистого знайомства переконали мене в тому, що ви – не ідеальний.

– Не буває ідеальних людей.

– Бувають. Дивлячись, які чесноти вважати ознаками ідеалу. Та не в тому суть. При всіх недоліках ви, пане Кошовий, не підіграєте своїм, якщо одним, знайомим лише вам способом встановите: вбив таки українець. І зробив це, бо хотів закатрупити поляка. Не приховаєте неприємну правду. Чи я помиляюся?

Сіпнулося віко, дуже сильно.

– Аж ніяк, пане комісаре. Є такий шанс, навіть дуже великий. Але поки він є – я завдячую саме йому вашій готовності щось для мене зробити. Без такого шансу ми б спільної мови не знайшли, хоч і знаємося десять років. Отепер не помиляюся я.

Віхура нічого не сказав – лиш кивнув на знак згоди.

Санітар у морзі був кривим на одне око.

Проводжаючи візитерів до потрібного столу, невисокий мовчазний чоловік упевнено орієнтувався серед накритих простирадлами тіл, і Клим звернув увагу – він ще й сильно кульгає на праву ногу. Сам не любив, коли витріщаються, та не втримався, приглядівся до санітарового лиця у півтемряві склепіння. Той глянув на Кошового, мов на чергового ідіота, знизав плечами й замість відвернутися – став до цікавого ближче, даючи змогу краще роздивитися.

– Перепрошую, – буркнув зніяковілий Клим.

Відступив на крок, але все одно встиг розгледіти зблизька свіжі шрами біля пошкодженого ока. Додав кульгавість і дійшов висновку: перед ним фронтовик, котрий не знайшов іншої роботи. А вловивши погано прихований запах алкоголю, яким обдав його санітар, зрозумів ставлення людини до служби.

З ними, крім Віхури, був моложавий поліцейський у цивільному, якого відставний комісар назвав просто паном Томашем. Новий знайомий дивився на Кошового не дуже приязно і точно не мав би з ним справ, аби не Віхурине прохання. Й Клим укотре подумки похвалив себе за рішення не брати з собою всюдисущого Шацького.

Збираючись із візитом, Клим категорично, навіть різкувато зупинив Йозефа, коли той уже збирався за компанію, лишив його на господарстві в конторі. Шацький не приховав образу й дорікнув: з друзями так не чинять. Проте Кошовий був невблаганним. З огляду на обставини справи, йому, українцеві, доведеться пробивати стіну недовіри, яка за короткий час швидко виросла між ним і давнім приятелем Віхурою. Присутність при ризикованих розмовах ще й непевного єврея, невідомо, яким боком тут причетного, взагалі могла все зіпсувати.

Санітар підвів трійцю до столу в найдальшому кутку біля стіни, взявся за верхній край простирадла, відкрив лице мерця.

Климові не раз доводилося оглядати трупи. Через іронію долі, він змушений був зробити це в перший же день свого приїзду до Львова, коли приїхав до давнього київського приятеля, адвоката Сойки, й наткнувся на його мертве тіло. Згадав також низку трупів, лишених по собі – й для нього, адвоката Кошового! – моторошним Різником із Городоцької. Спливло в пам’яті помешкання на Вірменській, де квартирував і знайшов свою смерть російський капітан Платов. Нарешті – одне з найболючіших видовищ, забиті батьки: Клим упізнавав їх серед сотень закатованих більшовиками киян, звезених до моргів і звалених там докупи.

Чоловіка з розбитим черепом, який лежав перед ним мервим обличчям догори, він бачив уперше.

Лице вже помили.

За життя Юліуш Яблонський був доволі привабливим мужчиною. Був не гарненьким, кидалася в очі передусім зріла, чоловіча краса. В рисах проглядалося щось грубувате, навіть трошки брутальне. Сумніву не лишалося – Клим бачив перед собою воїна, який загинув у бою.

– Чим його?

– Твердим тупим предметом. Не здивуюся, якщо звичайною каменюкою.

– А хіба…

– Ні, – відрубав пан Томаш. – Знаряддя вбивства поруч із тілом не знайшли. Обшукали ретельно, повірте мені.

– Вбивця забрав камінь із собою.

Знизавши плечима, Клим узявся за краї простирадла, потягнув його нижче.

– Для чого вам бачити пана офіцера голим? – підозріло запитав пан Томаш, а потім стиснув правицю Кошового, зупиняючи.

– Хочу глянути, чи є інші рани на тілі.

– Ви не судовий лікар, – відрізав поліцейський. – Дякуйте панові Віхурі вже за дозвіл подивитися на тіло. Не знаю, для чого то вам треба й знати не хочу.

– Я поясню, – спокійно відповів Клим, але простирадло пустив, став до мерця боком. – Мені важливо знати обставини його загибелі. Судячи з ран на голові, його вдарили отак, коли вбивця дивився жертві просто в очі, – піднявши стиснуту в кулак правицю, він різко замахнувся і зімітував удар. – Чому офіцер дозволив напасти на себе? Його не застали зненацька, інакше били б ззаду чи бодай збоку. Яблонський знав нападника, вів із ним якусь розмову й не чекав від нього атаки. Якщо була бійка, на тілі можуть знайтися інші сліди. Синці, забої тощо.

– А вам що від того? – правив своє пан Томаш.

Глянувши спершу в бік мовчазного санітара, потім – на Віхуру, котрий теж поки не втручався в розмову, Клим зітхнув.

– Ви чудово знаєте, що привело мене сюди. Уже весь Львів гуде – українці вбили поляка. Давайте не будемо зараз дискутувати довкола того, що пан Яблонський міг мати серед, припустімо, українських січових стрільців доброго товариша…

– Так і є, – перервав поліцейський.

– Мені шкода, але – так і є, – легко погодився Кошовий. – Але в цьому разі, погодьтеся, важко уявити ситуацію, коли в парку зустрілися двоє запеклих ворогів і польський офіцер не подбав про власну безпеку.

– До чого…

– До того! – тепер перервав уже Клим, потроху заводячись, і вигук луною відбився від склепіння. – Зненацька напасти на себе Яблонський би не дозволив. Отже, його могли не відразу отак ударити. Спочатку сварка, потім – бійка. Його збивають з ніг, супротивники якийсь час борються. Нарешті ворог на короткий час перемагає, бере камінь чи інший важкий предмет, б’є офіцера по черепу, розвалюючи його. Переконливо?

– Цілком. Але ви переконуєте не себе, а мене, – пан Томаш, не стримався, скосував на Віхуру, той теж кивнув, і поліцейський, підбадьорений схваленням старшого шанованого колеги, повів далі: – Якщо знайдете синці на тілі, вони будуть вагомим аргументом на користь вашого