Печериці в законі - Валентина Анатоліївна Люліч
— Як ти? Де ти?
— Працюю в прокуратурі. По суті служба мене сюди і привела.
Здається, Тамара Андріївна злякалась. Ну не могла наша пенсіонерка, вимучена життям, на старості літ подумати, що буде мати справу з прокуратурою.
— Я, здається, нічого нікому поганого не зробила, — здивовано промовила вона.
— Ви мені скажіть одне: через Інтернет останнім часом ніяких речовин не замовляли?
— Ти думаєш, що я — наркоманка? — перелякано запитала тьотя Тома.
— Наркоманами не ми займаємось.
— Дитино, я життя прожила, а в комп’ютері як не тямила, так і не тямлю.
— Хто з вами ще проживає.
— Нікого.
— А Юля?
— Ні, вона як пішла у шістнадцять із хати, так і не повернулася.
Часом заходить, особливо, як треба грошей. Допомагаю, чим можу.
— А кур’єр вам нічого не приносив?
— Місяць тому, можливо, більше, точно не скажу, щось передали для Юлі. Я розписалася в повідомленні, а пакунок віддала їй. Забрала й пішла.
— Дякую вам. Будьте здорові!
— А чай? — встигнула гукнути Тамара Андріївна вслід Маргариті, але та вже бігла сходами до машини.
І «Сітроенчик» котився весело й швидко, як ситий коник, і начальник слідчого відділу зреагував на Ритин дзвіночок спритно й розторопно.
Марго, зайшовши в ресторан, одразу вибрала свій улюблений столик біля рояля і присіла за нього. Замовила віденську каву. Почекала, поки за дальнім столиком вмостяться двоє хлопців зі специфічно широкими плечима. І тільки тоді дозволила собі озирнутися на дзвінкий пронизливий сміх, який лунав наввипередки з легкою романтичною музикою з протилежного кінця зали.
Юля щось весело розповідала директорові закладу, переходячи то на щебетання, то на сміх, то на повискування. Славко у відповідь привітно посміхався, часом включаючись у розмову.
Всередині в Маргаритки ніби Везувій прокинувся. Вона раптом зловила себе на ревнощах. Давно такого не відчувала. А те, що було, забулося. Саме ревнощі зруйнували її стосунки з коханим. Це вона усвідомлювала зараз, а в той час була неконтрольованість, яка змушувала підозрювати і звинувачувати того, кого любила. Відтоді Марго вирішила в таких випадках мовчати, вгамовуючи себе, і не піддаватися згубному впливові. Проте з того часу нічого подібного і не відчувала.
— Привіт! Прошу вибачення, що перебиваю вашу приємну розмову, — іронічно промовила, стрімким кроком підійшовши до столика.
— Та ні, ні! — відповів радісно Славко. Юля посміхнулася і промовчала.
— Ти мені потрібна. Можна на кілька хвилин? — звернулася Марго.
— Я піду гляну, що там у мене на кухні робиться. Щось для нас замовлю. Славко направився в сторону бару, залишивши дівчат наодинці.
— Скажи, де ти взяла цукерки, які дала мені на відкритті ресторану?! — наполегливо запитала Маргарита.
— А я тобі щось давала? — відвівши погляд, запитанням відповіла Юля.
— Ти того вечора працювала у Слави «печерицею», якщо можна так сказати, розважала присутніх. Тоді підійшла до мене, я була не сама, і вручила всім флаєри на відкриття клубу і як додаток — цукерки. Ти мені ще цілу жменю дала. Пригадуєш?
— Ах, так, — не надаючи цьому значення, відповіла Юля.
— Де ти взяла ті цукерки?
— Адміністратор дав.
— Які саме цукерки тобі дав Михайло Петрович?
— Звідки я пам’ятаю! — невдоволено відповіла Юля.
— Отруєння дітей викликав ботулотоксин, який додали в цукерки
«Ромашка». Їх дала мені ти, а я роздала дітям. Але «Ромашки» адміністратор тобі не видавав, оскільки їх ресторан ніколи не замовляв.
— А де гарантія, що ти не плутаєш? Може, я дала тобі ті цукерки, які замовив ресторан, а ти помилилася? Зараз усе життя замішане на помилках і несправедливості. Славко і так мав нормальну роботу, то ще й виграє конкурс. А мене ще на кастингу відсіяли, хоч у мене ситуація — ляж і здохни. Ну добре конкурс, то дурне… Але ж і як на жінку жодної уваги на мене. Постійно, пам’ятаю, ще в дитинстві: Марго, Риточка, Маргуся. Це він при тобі мовчав, бо соромився. А позаочі все про тебе говорив, з губи не випускав. А що в мене? Чоловік, чвари, розлучення… І якщо не вийшло зі щастям, то хіба не маю я права хоча б на справедливість?
Зараз через Інтернет все купується і все продається, навіть люди, — усміхаючись, продовжувала Юля. — А далі — справа за цукерками. То вже сємочки. Правда, думала, що ти їх зжереш. Дітей я труїти не хотіла. Славко би три дні поплакав і став би вільний, я би прибрала його до рук.
— Ти ж його не любиш! — розгублено прошептала Маргарита.
— А жити і треба з мужиком, якого не любиш. Щоб відчував, що кожної секунди можеш плюнути і покинути. Щоб боявся втратити. А Славко — чоловік видний, успішний, здатний забезпечити сім’ю.
— Ти хоч зараз розумієш, що зробила дурницю?
— А яку дурницю? Славко все одно зі мною. Ти вчора увечері подалася на роботу, а я — до нього в ліжко. Тепер нехай залишається все, як є. У тебе не вистачить доказів довести справу, а я свідчення давати не буду, май на увазі. Виправдовуйся сама. Ти потруїла дітей! — упевнено сказала Юля.
Але Маргарита тільки посміхнулася і витягла з сумочки файлик.
— Це фантик від цукерки «Ромашка». На внутрішній стороні — залишкові кількості ботулотоксину. А на зовнішній — пальчики. Багато. І всі — твої!
Маргарита Валеріївна махнула рукою хлопцям зі специфічно широкими плечима. Ті моментально опинилися біля столика.
— Оформляйте! — кивнула їм Маргарита. Юля не опиралася.
Приємний вечір в елітному ресторані котився своїм руслом. Тільки Славко стривожено поцікавився:
— А де Юля?
— Сідай, слухай, — дістаючи із сумочки диктофон, промовила Марго.
Кожне слово Юлі і різало, і розривало свідомість Славка. Він губився в думках, розуміючи безглуздість усієї ситуації. Вимкнувши диктофон і сховавши його знову в сумочку, Марго повернулася до Слави й ображено промовила: — Вітаю вас, В’ячеславе, з благополучним завершенням справи. Але в подальшому — думай, з ким спиш.
Вибігши з ресторану й сівши в автомобіль, вона розплакалась як ніколи… У сріблястому «Сітроені» плакав не молодший радник юстиції, а ображена жінка.
Глава 9
Зранку, поки Марго у своєму кабінеті впорядковувала папери, а в голові — думки, Юля в кабінеті слідчого давала свідчення як підозрювана.
«Все, нарешті закінчено. Я довела справу і невинуватість Славка, — думала вона без жодної радості. — Нікому не можна довіряти, нікому. Не може прокурор бути таким», — продовжувала аналізувати. Але ж довірливою в ній була жінка, а не прокурор. Чим далі, тим більше думки нагромаджувались, плутались і ставали безглуздими.
Тим часом Андрій Іванович поспішав у обласну прокуратуру з доповідною запискою про