Печериці в законі - Валентина Анатоліївна Люліч

личко Андрія Івановича, ніхто не сказав би, що в його раціоні — самі салатики. Проте йому повнота личила. Вона гармонійно нейтралізувала професійно набуті суворість і твердість виразом доброї людини. Колеги навіть не уявляли Андрія Івановича іншим.

Гамір і веселу розмову компанії перервав великий гриб, точніше жіноча фігура в костюмі печериці. Вона швидко підійшла до компанії, роздала кольорові флаєри, доповнила їх цукерками. Відступила на два кроки, призупинилась. А за мить зникла серед гостей.

— Це в нас галюцинації від корисних страв? — поцікавилась із гумором Катя. — Чи у вас справді гриби ходять?

Славко взяв флайєр і сказав:

— При ресторані відкривається кулінарний клуб. Усі любителі готувати або ж навпаки — споживати, охочі поділитися своїми кулінарними здібностями з іншими або навчитися куховарити можуть його відвідувати. Буде цікаво. Приходьте й усе побачите, — і глянув на Маргариту промовисто, ніби запрошував її особисто.

— Заінтригував! — відповіла вона, поклавши руку на його плече. Славко помітив когось у протилежному кутку зали:

— Я скоро прийду, треба ще деяких людей пошанувати.

Марго помітила нездорові поповзи Катрусиних пальчиків по цукерковій обгортці й заповнила паузу гаслом:

— Земля — селянам! Вода — матросам! Солодке — дітям! Давай сюди цукерки, а то не можна дієту розбавляти солодким, — наказала Марго, забираючи в Каті цукерки. — А от у вас, Андрію Івановичу, відбирати «кеку» не маю права.

— Тримай! — буркнув прокурор і віддав Маргариті цукерки. — Я ж — не дитина…

Біля фуршетного столика, де малеча гралася повітряними кульками, зірваними з вхідних дверей, цукерки відразу знайшли законних споживачів.

— Дякую, тьотю! — почула Маргарита й замислилась. У якусь мить зловила себе на думці, що пора б і їй. Але ж де той, єдиний? Чи то за роботою нема коли, чи то вже смаки не ті. А ще трохи — і взагалі не буде ні з кого вибирати, ні кому. А «тьотя» відповідатиме і зовнішності, і статусу.

Із цими думками Марго повернулася до веселої компанії. А в голові теленькало: «Тьотя… Тьотя…»

Глава 2

— Маргарито Валеріївно, вас кличе шеф.

— Дякую, вже біжу! — певно, знову звернення тієї вічної революціонерки Копилової. Коли ж вона заспокоїться? Чому в прокуратурі, у відділі прийому звернень громадян, досі немає посади психіатра? Авторів звернень разів у три поменшало б. А нині то чукча за кимось спостерігає, то двадцять восьмий раз сестри метр землі не поділять. От і кабінет, двері. Обличчя шефа — зібране і злісне. Краще увімкнути субординацію:

— За вашим викликом прибула!

— Заходь. Бери крісло, не стій над душею…

— Що, знову Копилова?

— Яка там Копилова. Гірше. На, читай! — подаючи добове зведення, продовжив прокурор. — Там підкреслено. Рожевеньким…

— Це ж — «Шевальє де Шампіньйон»! Ресторан Славка! Ми там учора були! — здивовано вигукнула Марго.

— Були, були, — пробурмотів начальник. — Всі були, а четверо дітей зраз у лікарні. Харчове отруєння. Ціле місто гуде, а по «три плюс три» вже й сюжет був…

— Так ми ж все їли — і нічого.

— То — ми. А то — діти… Друкуй наказ, будеш вести кримінальне провадження. Міліція вже зареєструвала.

— Чому я? — незадоволено запитала Маргарита.

— Тому що разом з обов’язковими в таких ситуаціях паперами починають проходити необов’язкові. От слуга народний заметушився. Сам капіталець збив на фальшивій горілці і спав спокійно, а зранку апетит і сон втратив — за народне здоров’я злякався. Депутатський запит накатав. Вимагає негайно закрити ресторан та всі об’єкти, що постачали до нього гриби.

— Та його теща тримає кілька птахофабрик!

— Правильно. І коли люди почали купувати печериці — закупка курятини трохи впала. А тут — така можливість прибрати конкурента нашими руками! Можемо ми бути лялькою на мотузочку в отакого, хай він навіть і три рази депутат? Та й Славко твій не виглядає ідіотом, який вже в перший день роботи ресторану викинув би на стіл щось прострочене чи неякісне. А хто, як не подруга дитинства, буде рити, поки не нариє справжніх фактів, а не того, що нам підсовують? Зрозуміла?

— Яволь!

«От і будь мудра! — накинулась думка на сходах. — Я тепер — сторона обвинувачення, а Славко як власник ресторану — сторона захисту. Виходить так. Але професіоналізм ще не означає категоричну необхідність зробити людину винною та засудити її. Навпаки, закон говорить, що саме прокуратура покликана захищати права, свободи та інтереси людини. Значить, якщо Славко не винен, то й судити його не можна. Треба у всьому розібратися. Якщо Славко — дійсно товариш, то зрозуміє, має зрозуміти. А я повинна все-таки виконувати свої службові обов’язки і не абияк, а належним чином. На мене молодь рівняється, люди дивляться. Погони зобов’язують», — із такими думками Маргарита просиділа півтори години, поки не подзвонив прокурор.

— Зробила наказ?

— За десять хвилин буде.

— Давай скоріше. Треба призначити експертизу. До речі, обов’язково признач перевірку санепідемстанції. Гриби ж все — таки.

Вже ближче до обідньої перерви в кабінеті Маргарити Валеріївни стояли слідчий міліції та начальник слідчого відділу, тримаючи під рукою тонку папочку з першими матеріалами кримінального провадження.

Визначивши, які експертизи треба призначити, разом склавши перелік питань, слідчий і його начальник без жодної емоції на обличчях подалися з кабінету.

Марго, не відчуваючи за потоком подій та думок голоду, замість перекусити вирішила в обідню перерву надрукувати вимогу в санстанцію на проведення позапланової перевірки, сподіваючись одразу після обіду підписати її й направити.

Глава 3

— Ну що, ти не передумала? — зазирнувши в кабінет подруги, перепитала Катя.

— Куди?

— На тобі, допрацювалася.

— А-а… Ти про ресторан. Народні обранці велять мені закрити його і зрівняти з землею.

— Як закрити? Є підстави?

— Підстав нема. Але є факт отруєння. Чекаю результатів перевірки.

— Ми ж не по роботі прийдемо, а нас, можна сказати, інтерес приведе. Наприклад, мій робочий день завершується в шість п'ятнадцять. Все, що пізніше, — особисте життя. Прикинь, я готуватиму, а ти куштуватимеш. Тобі ж нічого навіть робити не треба буде. А ще я тобі нагадаю, що це — чудовий привід познайомитися з цікавими чоловіками, а не новими кримінальними провадженнями. Давай, скидай свою форму, вдягай спідницю. Знімай з личка «патрет майора» і пішли. Вже за сім.

— Зараз, чекай. Допишу доповідну і йдемо. Тільки нікому нічого не кажи. Добре?

— Давай, чекаю.

При вході до ресторану з привітною посмішкою чекав Славко в компанії двох ще молодих чоловіків. Стильний вигляд його співрозмовників свідчив про їхнє високе соціальне становище й безбідне існування. Розумні, але не втомлені кабінетною роботою, обличчя посміхались дівчатам.

— Директор, привіт! У мене до