Чорний екватор - Володимир Кирилович Малик

Раптом над головою пролунав крик дитини. То вівера, невелике, незле звірятко, налякане людиною, кинулося тікати в гущавину гілок.

Коли нарешті Коване добігла до Гавіри, там уже скрізь було темно. Тільки перед шамбою старого Ламу ще тліло кілька головешок. Коване обережно обминула старого, який, мов привид, сидів перед пригаслим багаттям і щось шамкотів беззубим ротом, і шаснула в хатину Джомо. Хвилину постояла, вагаючись: заходити на чоловічу половину жінкам заборонено. Потім рішуче відхилила мату, яка закривала вхід.

— Джомо! Джомо! — прошепотіла вона.

— Хто там? — здивувався хлопець. — Що трапилось?

— Тікай швидше! Вони незабаром приїдуть, щоб убити тебе!

— Хто, Коване? Хто приїде, щоб убити мене?

— Поліція, капітан Кребс і бвана Ніксон…

І дівчина коротко розповіла про підслухану розмову…

— Джомо, не гайся! — сказав старий Карумба, коли довідався, чого прийшла Коване. — Краще в лісі пожити серед злих духів і тіней наших предків, ніж потрапити в лабети до жорстоких мзунгу!.. Ось візьми… Це допоможе уникнути нещастя і обдурити ворогів.

Батько зняв з шиї амулет — шкіряну торбинку з висушеними кістками болотяної ящірки, — випробуваний засіб проти лихих очей та різних ворогів, і подав Джомо. Син не дуже вірив у всякі амулети — він чув від розумних людей у Найробі, що то дурниця, — але промовчав і повісив торбинку на шию: йшлося про життя і волю, тому краще про всяк випадок заручитися підтримкою предків, а не накликати на себе їх гнів.

Вийшовши з шамби, Джомо шепнув Коване:

— Поклич сюди Туку, але обережно, щоб вас ніхто не помітив!

Незабаром Коване повернулася з своїм шістнадцятирічним братом, по-дівочому тендітним юнаком.

— Що сталося, Джомо? — спитав Туку.

— Ходімо. Потім розповім.

Вони вийшли за огорожу крааля і попростували до лісу.

— Коване попередила, що поліція вночі приїде в Гавіру, щоб арештувати мене! — відповів Джомо.

Туку аж зупинився і тихо свиснув.

— Жаль, — сказав він. — Видно, я промахнувся!

— Ти про кого?

— Про інспектора поліції… Коли ми сьогодні поверталися з Бруконвіла, я в лісі відстав од вас, знайшов чималий камінь і почав чекати. Пам'ятаєш, ти розповідав, він тобі відтоптував пальці? Я ще тоді вирішив провчити його… Чекав недовго. Незабаром показалася машина. Коли вона порівнялася зі мною, я щосили кинув камінь у вікно, цілячи в обличчя того мзунгу.

— От, мабуть, саме через це я повинен сьогодні тікати з Гавіри. Інспектор, безперечно, вважає, що то моя робота!

Туку замовк, присоромлений, ішов, похнюпившись. Недарма кажуть: перш ніж збивати кокоси, подумай про свою голову…

Відійшовши з півмилі, вони зупинились, і Джомо сказав:

— Дякую тобі, Коване! Тепер ми в безпеці… А ти повертайся в Бруконвіл. Якщо узнаєш щось важливе, сповісти Туку, а він передасть мені… Ну, йди!

— Гляньте, машина! — схвильовано промовив Туку.

Справді, з бруконвілського лісу до Гавіри швидко мчав автомобіль. Біле сліпуче світло розтинало темряву, мов довгі сяючі панги. Це могла бути тільки поліція.

Втікачі присіли за кущами, а Коване зникла в темряві. Автомобіль зупинився біля Гавіри. Незабаром звідти долинули людські голоси.

— Це вони! — сказав Джомо. — Коване не помилилася… Ходімо, Туку!

Іти дедалі ставало важче. Ліс густішав. Цупкі ліани перегороджували шлях, і Джомо рубав їх гострою пангою. Ліс жив своїм таємничим життям: у траві, в густих заростях кущів, на верховіттях дерев чулося сюрчання, скрекотання, шелест… Іноді на деревах тріщали сучки — то втікали мавпи, сполохані несподіваними відвідувачами. Десь упало старе підгниле дерево, і в лісі глухо прокотилася луна.

Нарешті біля струмка втікачі зупинилися. Знайшли товсте дуплисте дерево. Джомо взяв палицю і кинув у дупло — чи не причаївся там якийсь хижак. Але в дуплі нікого не було.

— Отут я і заночую, — сказав Джомо, збираючи мох і листя, щоб зробити собі постіль. — Ти зможеш до мене прийти завтра вночі, принести одяг і трохи їжі?

— Добре, — відповів Туку.

— А тепер іди, тільки остерігайся лихих очей!

— Гаразд, Джомо, я остерігатимусь.

Він не сказав старшому товаришеві, що йому страшно самому повертатися лісом додому, і мовчки пірнув у непроглядну темряву. Тільки над ранок Туку, стомлений і мокрий від роси, підійшов до Гавіри. Вийшов з лісу і остовпів: назустріч прямував з асегаєм у руці Карао, індуна Ніабонго. Туку ладен був провалитися крізь землю. О добрий боже Нгаї, які пронизливі і хитрі очі з цього чоловіка! Карао пильно оглянув постать Туку і похмуро всміхнувся.

Мовчки обминувши індуну, Туку підніс до очей амулет, що захищає від чаклунства.

— О всевишній Нгаї, захисти мене і заступи від чарів злого Карао! — і хлопець благально склав руки перед невидимим, але всемогутнім і всюдисущим духом, покровителем кікуйю.

Інспектор поліції Кребс хотів власними руками піймати Джомо Карумбу і тому, незважаючи на біль у руці, поїхав разом з Майклом і загоном поліції у Гавіру.

Поставивши машину так, що фари освітлювали весь крааль, він наказав полісменам знайти шамбу Джомо і схопити його. Полісмени ввійшли в селище.

— Де шамба Джомо Карумби? — запитав сержант Сміт у старика, що виглянув з халупи.

— Крайня ліворуч, — відповів той і сховався.

Сміт кинувся з двома полісменами до шамби, але за хвилину вибіг звідти.

— Утік! — вигукнув він.

— Обшукайте всі халупи! Негайно! Він десь тут, поблизу… — наказав Кребс.

Капітан сам керував обшуком негритянських жител. Присвічуючи кишеньковим ліхтариком, він заходив до халупи, будив тих, що спали, перевертав постільне лахміття і, пересвідчившись, що Карумби нема, йшов далі. Перелякані жінки гримали на дітей, виглядаючи вслід непроханому гостеві. Плакали діти, похмуро блискали білками очей чоловіки.

Нарешті капітан звелів припинити обшук.