Чорний екватор - Володимир Кирилович Малик

Одного разу, повертаючись увечері додому, Антоні помітив позад себе якусь тінь, ніби гойднулася гілка на придорожньому кущі. Це було вже за сто чи двісті кроків від бунгало. Антоні пришпорив коня і на повному скаку влетів у двір. Страху він не відчував, але обережність ніколи не зайва: траплялися випадки, коли сюди заходили хижаки і нападали на поодиноких людей. Віддавши коня слузі, лікар зайшов у дім і засвітив світло.

Годинник монотонно відбивав години. Вже минуло далеко запівніч, коли Антоні, відклавши книгу, заснув. Прокинувся він од незвичайного сяйва. Лікар схопився і підбіг до вікна. В очі йому вдарила кривава заграва. Горів сарай, а може, й будинок. Не роздумуючи, Антоні прожогом метнувся до дверей і вискочив на веранду. В ту ж мить гострий полиск широкого ножа-панги примусив його відсахнутися і прикритись дверима. Панга вдарила в двері — і з них полетіли тріски. Відразу ж надворі завили, закричали кілька розлютованих диких голосів:

— Мау-мау! Мау-мау!

Антоні встиг замкнути двері і схопити пістолет. Не цілячись, він двічі вистрілив у двері. Знадвору долетів зойк і прокляття, виголошене чистісінькою англійською мовою. Це здивувало Антоні: з якого це часу кікуйю так добре лаються по-англійськи? Але роздумувати було ніколи. Він кинувся на протилежний бік будинку і припав до вікна: в мерехтливих відблисках пожежі по подвір'ю перебігали чорні постаті. Отже, він оточений!

На мить Антоні опустив руки, смертельна туга крижаним холодом стисла серце. Невже смерть?

Схопивши стілець, Антоні щосили вдарив по рамі. Брязнуло скло, затріщало дерево. Лікар узяв мішок з старими речами і шпурнув його за вікно. Лантух глухо гупнув і по схилу покотився в кущі.

— Сюди! Сюди! — пролунав крик. — Він тут!

Круг бунгало прогупотіло кілька пар ніг. Тоді Антоні розчинив з протилежного боку вікно і вистрибнув надвір. Хтось несподівано налетів на нього і вилаявся мовою кікуйю, очевидно вважаючи його за свого. Не давши ворогові отямитись, Антоні вистрілив впритул, і той упав під ноги. Дорога була вільна! Якихось півсотні кроків одділяло його від густого, високого дуро. Антоні вже майже добігав до плантації, коли позаду пролунав постріл, потім другий. Щось штовхнуло його в плече, і гаряча хвиля покотилася по спині. Але зопалу Антоні ще пробіг до плантації, чомусь звернув ліворуч, спіткнувся і впав у густу тінь. Прислухався. До нього знову долинула лайка англійською мовою і якийсь нерозбірливий наказ. Вороги, мабуть, прочісували дуро. Зібравши останні сили, Антоні переповз через дорогу і шаснув під колючі кущі молочаю-сухолистнику.

Знайшли його вранці. Майкл Ніксон і Дженні чули стрілянину і бачили заграву пожежі. Як тільки зійшло сонце, вони, сполошені, примчали до бунгало Райта. Від бунгало лишилась тільки купа головешок, біля сарая — обгорілі, спотворені трупи двох негрів, — чоловіка й жінки, — які служили в лікаря.

Антоні був непритомний, його перенесли в машину і повезли в місто.

Хірург міської лікарні Ендербі оглянув пораненого, похитав головою і спитав Дженні:

— Хто він вам?

Дженні на мить зніяковіла, а потім твердо відповіла:

— Близький друг.

— Гм… Сподіватимемося на краще, міс… Я зроблю все, що зможу.

І хірург звелів віднести Антоні в операційну.

Подякувавши Дженні за великодушну допомогу, Джомо малопомітними звіриними стежками пішов на схід. Далеко в тумані синіли гори, а на північному сході простяглися безкраї горбисті савани. Куди Джомо йшов, він і сам не міг би сказати… Одно знав напевне — треба якнайдалі втекти від своїх переслідувачів, бо вдруге вони вже не схиблять і всадять йому кулю в груди.

Надвечір, оминувши долину, порослу височенною слоновою травою, Джомо зайшов у зарості диких бананових дерев під горою. Зірвавши на вечерю кілька достиглих плодів, він міркував, де б знайти безпечне місце для ночівлі, як раптом почув приглушені людські голоси. Джомо насторожився. Хто б це міг бути? Обережно розсуваючи густе плетиво широкого листя, він почав пробиратися вперед і під розлогим деревом побачив п'ятеро негрів — двох кікуйю і трьох масаїв, яких одразу пізнав по зачісці — довгий чуб у них був заплетений у безліч косичок, зв'язаних пучком на лобі і за вухами. Люди сиділи на траві і жадібно їли банани.

Джомо пустив гілку і хотів було відступити назад, як раптом нога спорснула з кореня, і в тиші лунко тріснула суха галузка. Люди миттю схопилися. У масаїв блиснули в руках довгі списи. Бачачи, що зникнути непомітно не пощастить, Джомо розгорнув кущі і сміливо вийшов наперед.

— Дьямбо! — привітався він і на знак доброзичливості склав на грудях руки.

— Дьямбо! — пильно дивлячись на незнайомого, відповів молодший кікуйю з шрамом через усю щоку. — Хто ти і чого тобі тут треба?

— Я хотів би знати спочатку, хто ви такі? — усміхнувся примирливо Джомо. — Я один, а вас — п'ятеро…

— Маєш очі — дивись, — буркнув масай.

— Не дуже ви привітні, — сказав Джомо і сів на землю. — Я стомився. Сьогодні мені довелося пройти близько двадцяти миль…

Негри теж посідали.

— Ви — мисливці? — запитав Джомо.

— Ні.

— Хто ж ви такі і що тут робите?

— Хлопче, — відповів немолодий негр-кікуйю, — ти ж бачиш, що ми тут разом — масаї і кікуйю, давні вороги! Догадайся сам, яка причина звела нас докупи.

Джомо замислився. Поки він роздумував над тим, як змінюється його становище в зв'язку з зустріччю з цими людьми, один з масаїв шаснув у кущі. Повернувся він не скоро.

— Ти сам? — запитав він.

— Сам.

— Він, здається, каже правду. Я оглянув усе навколо. Нікого нема, — тихо сказав масай до своїх товаришів.

Заспокоєні словами розвідника, люди знову заходилися біля бананів. Джомо приєднався до них.

Увечері з далеких гір скотився сивий туман. Він проймав холодом до кісток.