Джури і підводний човен - Володимир Григорович Рутковський

— Це добре, — схвалив князь. — Тепер наш удар буде для них ще несподіваніший.

— Але спершу, князю, я хочу тобі повідомити, що їх не так уже й мало. Мої люди нарахували…

— Порахуємо після нападу, — урвав його князь.

— Ого! — сказав Швайка. — Це добре.

НАПАД

— Уруси! — надривав горлянку Сартак.

— Уруси! — дружно підхопили Хасан і Ренат, і всі, хто вчора сидів з Сартаком навколо нерозкладеного вогнища.

І, немовби чекаючи на цей крик, по табору прокотилося, віддаляючись:

— Рятуйся, хто може!

— Тікаймо!

На той ґвалт з шатрів вибігали, викочувалися, виринали сотні сонних татарів. Вони з розгону злітали на коней і щезали в темряві. Щоправда, найхоробріші, вибравшись із шатер, крутили головами, виглядаючи, з якого боку наближається небезпека. Та коли зупинялися поглядом на широкій темній смузі, що стрімко накочувалася на табір, птахами злітали у сідла і, не вихоплюючи шабель, щодуху мчали за всіма.

«Ого, скільки наших! — радісно дивувався Сартак у той час, коли його горлянка волала про урусів. — Цікаво знати, де Швайка їх стільки назбирав…»

Нараз він зауважив, що серед тої маси не було жодного вершника. На стійбище налітали кінські табуни. Мабуть, козаки відбили їх у татарських табунників і на правили на табір. А що коні були неабияк переполохані, Сартак здогадався, коли вгледів двох здоровецьких вовків, що сірими блискавками металися поміж них.

«Та це ж наші Барвінок з Куцим!» — радо подумав Сартак і, надриваючи жили, ще гучніше загорланив:

— Вовкулаки!

— Уруси! Вовкулаки! — уже віддалік долітали до нього вигуки Рената, Хасана та інших їхніх хлопців.

А за хвилею татарських табунів здіймалася інша хвиля, над якою миготіли холодні блискавки шабель. Попереду на широкогрудому огирі мчав незнайомий вершник у білій сорочці. Сартак вихопив свою шаблю і полетів перед козацькою хвилею туди, де вже вибирався з гарб та шатрів кримський чамбул.

— Сюди, за мною! — горланив він, хоча й сам не чув свого голосу серед іржання, переляканого крику і дужого тупоту, від якого дрібно тремтіла земля.

Нараз краєм ока завважив, як незнайомий вершник звернув у його бік і підвівся на стременах, готуючись до удару.

«Диви, який проворний, — подумав Грицик. — Чого доброго, ще й зарубати може…»

Скреготнула криця, полетіли іскри, і в Грицика аж рука затерпла від дужого удару. А ще за мить шаблі знову викресали іскри і на вершниковім обличчі промайнула вдоволена посмішка — схоже, зустріч із вправним ворогом його тішила.

— Та ти що, здурів? — вигукнув Сартак. — Схаменися, чоловіче добрий!

Схоже, вершник сподівався всього, тільки не цих слів. На мить його рука з шаблею завмерла і він вражено спитав:

— Ти хто, диво горохляне?

— Свій я, свій! — запевнив його Грицик. — Швайків вивідник.

— Ага! — радо відгукнувся вершник. — То це ти його про все сповіщав?

— Я, — згодився Грицик і насмішкувато додав: — А що, хіба по мені не видно?

— Тоді скинь к бісовій матері своє дрантя! — зненацька визвірився вершник. — Не бачиш, що ми всі в спідніх сорочках, аби випадково не зарубати один одного!

— Зрозумів! — вигукнув Грицик і зірвав з себе халат.

А що сорочки під халатом не було, то Грицик виявився до пояса голий.

— А ви чиї будете? — запитав він, приміряючись до бігу вершникового коня.

— Черкаські ми, — відказав той і прискалив око, міряючи відстань до найближчого татарського втікача.

— А як ви сюди…

Докінчити Грицик не встиг, бо на нього вихором налетів Санько.

— Грицику! — вигукнув він голосом, у якому вчувалося неабияке полегшення. — Вибрався?

— А чом би й ні, — широка усмішка спливла на Грициковому обличчі. — Слухай, а що це за один? І він вказав на вершника, що тим часом вирвався вперед.

— Це староста черкаський, — пояснив Санько.

— Ого! — вражено вигукнув Грицик. — А я ж до нього як до простого козака…

Проте більше часу на розмови не було. Стрімко наближалися перші шатра кримчаків. З під них, мов мишва з-під сіна, випорскували татари. Вгору злетіли перші шаблі.

Нараз Грицик пришпорив коня і наздогнав старосту черкаського саме тоді, коли той примірявся для першого удару.

— Не на тих замахуєшся, князю! — вигукнув він. — Ти краще поглянь он туди, — і він шаблею тицьнув у той бік, де стояли найвищі шатра. — Там отаборився кримський темник Бурумбей зі своїми тургаудами. Здолаємо його — перемога наша, а ні…

— Бурумбей! — вихопилося у князя. — Старий знайомець!

Він різко смикнув за поводи. Кінь захрипів, став дибки і розвернувся туди, куди вказував Грицик. А князь Глинський звівся на стременах і над засніженим полем загримів його голос:

— За мною, товариство! Розходьтеся віялом! Слава!

— Слава-а! — прогриміло у відповідь.

Козацький напад був схожий на смерч. Лише кілька хвилин ходив він туди-сюди поміж гарб та шатрів степових татарів, а тоді звернув до центру табору, залишаючи по собі неймовірну тишу, яку інколи порушували зойки і стогони поранених.

То тут, то там зав’язувалися перші блискавичні сутички. Грицик налетів на одного тлустого татарина, що ніяк не міг видобути шаблю. Промайнуло нажахане обличчя і Грицик навідмаш, уже минаючи його, змахнув шаблею і відчув, що не промахнувся. Наразі завважив, як ліворуч і трохи попереду розкошланий бахмат тяг за собою татарина, що не міг звільнити свою руку від повода. Татарин роздирав рота у нечутному крику і з жахом косував на копита, що вибивали креймахи снігу обабіч його голомозої голови. Грицик рубонув повід, кінь рвонув, мов із пращі, а татарин завмер на брудному снігу. Його спина напружилася в очікуванні неминучого удару…

— Живи! — дозволив йому Грицик і подався далі, наздоганяючи Санька, який звалив уже двох кримчаків.

Наразі їх розділила крита гарба, і Грицик голосно скрикнув: у отворі з’явилася чиясь рука з луком, націленим на Санька. Грицик рубонув по руці, проте було вже пізно: стріла зірвалася з тятиви. Із завмерлим серцем глянув Грицик туди, де мав затнутися від удару його товариш, — і його рот сам собою розкрився від подиву: Санько був цілий-цілісінький, а стріла якось дивно збочила і затремтіла оперенням у снігу.

—