Серце не обдуриш - Зоряна Лешко
І раптом – згадка про сон. Далекий, давно забутий. Він виринув у пам’яті, і дівчину заполонили емоції: нетерпіння, хвилювання, бажання та страх, так, наче вона пережила все це насправді. І там був він! Саме він – Руслан. Тепер Леся була в цьому впевнена. І водночас розуміла, що це зовсім нереально, неможливо! Це не можна навіть збігом назвати! То чому ж вона так реагує?
Дівчина вкотре переконувала себе в тому, що в неї розгулялась фантазія, їй зараз самотньо, коханий у відрядженні, з подругою посварилась…
От власне – Ярина і сайт! Подруга ж обов’язково перевірить, чи Леся видалила анкету. Дівчину раптом почало тіпати: через Ярину в неї завжди неприємності, непередбачувані ситуації, та й усі, пов’язані з ними, наслідки також дістаються їй. Анкету потрібно терміново видалити, але… як же Мрійник-Руслан?
Леся закусила губу. Вона ніяк не могла змусити себе натиснути на видалення. Дівчина бачила, як блимає значок «онлайн» біля його фото, і їй зовсім не хотілося, щоб він подумав, наче вона просто злякалась і втекла. А ще Лесі не хотілось визнавати, що вона надто всім цим переймається, і це вже було зовсім по-дурному. Треба розумно написати щось на прощання, і якщо він відповість, то…
Просто попрощатись, ніякого «то» бути не повинно, тим паче що він бачить: вона на сайті й не озивається.
Я видаляюсь.
☹ Чому?
Це було помилкою.
Давай зустрінемось.
Леся заворожено дивилась на монітор і тремтіла від бажання прийняти Русланове запрошення. Навіть не так: вона назве сто й одну причину, щоб відмовитись, але зрештою все одно погодиться.
З нею знову відбувалось щось незрозуміле: у горлі стояв клубок, а від нетерпіння поколювало кінчики пальців.
Десь у глибині свідомості кричав розум, що так не можна, адже вона не знає, хто там, за фото: маніяк, збоченець чи просто чоловік, який розважається в неті. Байдуже. Своє бажання Леся виправдала думкою, що раз у житті може дозволити собі божевілля. Їй просто цікаво. Вона прагне нових вражень. Леся хоче в майбутньому сказати: «У мене є що згадати»…
Усе це дурні виправдання. Насправді їй нестерпно хочеться зустрітися з ним і дізнатись, чи відчуватиме вона в його присутності те саме, що відчуває зараз. Можливо, у неї всього-на-всього емоційний і чуттєвий голод, і зустрівшись, вона не відчує нічого, крім незручності. Тоді мило всміхнеться, перепросить і піде додому чекати Славка.
Добре.
Біля «Панської чарки». За годину.
Він не спитав, як її впізнає, не сказав, як упізнати його, отже, його фото таки справжнє, і він впевнений, що її теж. Леся насупилась, розмірковуючи, добре це чи погано. Він хоче викликати в неї довіру, але, з іншого боку, і сам їй довіряє.
Леся стояла перед дзеркалом і чи не вперше уважно вивчала себе. Не те щоб вона раніше так не робила, однак досі для неї було важливим подобатись лише собі, а «кому не подобається – хай не дивиться». Тепер же ж вона намагалась побачити себе очима чоловіка, на якого хотіла справити враження.
Дура, вар’ятка, крейзі… Байдуже, замовкни. Я в будь-який момент можу зупинитись.
Попри хаос у думках, дівчина продовжувала вивчати своє відображення. Перше, що кидалося в очі, – волосся, насичено руде, із мідним відтінком. Був час, коли вона ненавиділа його, експериментувала з кольорами й завжди невдало: від блонду ставала «блідою міллю», а притемнивши – «вампіро-готом». Компроміс ніяк не знаходила, тож зрештою вирішила, що найпростіше – зробити недолік жирним плюсом. Тепер волосся було її гордістю та зброєю.
Далі – очі. Зелені, із бронзовим вкрапленням біля зіниць. Вдало підібравши макіяж, Леся могла змусити їх сяяти. Славік якось зізнався, що запав саме на її погляд, і згадка про це завжди викликала в неї усмішку.
Губи – чітко окреслені, не тонкі, але й не надто повні. Леся ніколи не користувалася яскравими помадами, лише натуральними чи ледь рожевими відтінками. І – усмішка.
Леся часто користувалась перевагами своєї нестандартної краси, але зараз хотілось легкості та природності, тому вона вирішила, що лише зволожить губи бальзамом, збере у хвостик свої руді спіральки й одягне сарафан, не задовгий і не закороткий, ледь-ледь за коліна.
Якщо вона не сподобається Мрійнику такою, то… То що? Чому вона так хвилюється, якщо погодилась на цю зустріч лише з цікавості? Однак, як не дивно, цього разу Леся не хотіла грати, спокушати, інтригувати й навіть боялась, що буде йому нецікавою.
У якийсь момент дівчина вирішила, що це все дурня і вона нікуди не піде. Для чого їй пригода, яка може мати для неї непередбачувані наслідки, і чому вона переймається тим, яке враження справить на незнайомого чоловіка з сайту знайомств?
А якщо їх побачить хтось зі знайомих і розкаже Славкові? Як вона йому це пояснить? Особливо якщо врахувати його манеру з’ясовувати стосунки: повчальним, менторським тоном, не підвищуючи голосу, пояснювати їй плюси їхніх стосунків і мінуси її нерозважливості. Часом Леся була готова кричати й тупати ногами, лиш би Славко проявив хоч якусь живу реакцію.
Мимоволі знову згадалась Ярина. Подруга завжди повторювала, що не дозволила б так маніпулювати собою, ламати себе, робити себе «додатком до…», навіть якщо цей додаток у шикарній оправі. І хоч Леся відмахувалась від цих слів, але в уяві все ж бачила – їй доведеться докладати багато зусиль, щоб бути відповідною, і ще більше зусиль, щоб при цьому залишатися собою.
Якщо Славко дізнається, то буде пригадувати їй це досить часто.
Байдуже. Одна зустріч у людному місці. Раптом що – перепрошу й попрощаюсь. І ніхто ні про що не дізнається.
День повільно гаснув, а місто запалювалось вогнями ліхтарів. Леся вирішила піти пішки й дорогою ще раз все спокійно зважити. Але чим ближче вона підходила до місця зустрічі, тим повільнішими ставали її кроки.
Якщо він запізниться бодай на хвилину, я піду додому.
Ліхтарики над терасою «Панської чарки» створювали затишок і манили до середини. Леся зупинилась перед входом, її ніхто не чекав назовні, за столиками теж не було помітно самотнього блондина.
Їй стало так соромно за свою довірливість, що аж сльози на очі навернулись. Вона таки дурепа, якщо погодилась
