Галка - Павло Федорович Автомонов

Певен, що і там є такі?

— Повинні бути… Як же без таких зараз воювати прицільним вогнем? Якби ми були мало чого варті, до нас не приїздив би сам генерал…

— Не пізнаю тебе, Юро. Ти ж ніколи не хвалився!

— І зараз теж. Просто у мене гарний настрій. Тепер можна пошукати і Настусю. Її село спалене, і люди з нього — як каміння у воду…

— Чому, як каміння? — заспокійливо мовив Галка. — Дивись — тільки тут живе дві сотні… — показав рукою на землянки. — Десь, може, і Настуся в такому таборі.

На тому й розійшлися.

Кротов був дуже невдоволений тим, що його команді тільки й доводиться вештатися по лісах замість німців, які так і не спромоглися за шість тижнів накрити розвідників. Траплялося, що рацію чули в штабі. Чули й радисти на пеленгових установках, але каральну акцію здійснити не встигали.

Тепер же знову рація щезла, й оберштурмфюреру Вундерліху довелося послати Кротова на пошуки розвідників. Кротов першим зустрів їх, убив одного, можливо, пізнає когось з радистів в обличчя. Йому і карти в руки.

Радіотехніка виявити розвідгрупу не допомогла, але Пеньковський, котрий за порадою Вундерліха пристав до табору «біженців», таки дізнався, що туди навідуються троє парашутистів. Він переказав Вундерліху, що десантники мали прийти до своїх знайомих у перший день березня.

Це був не бойовий партизанський табір, на які не раз натрапляли карателі й вищерблювали собі зуби, а збіговисько місцевих жителів і тих, привезених на будівництво лінії оборони, які повтікали з тої лінії, щоб дочекатися Червоно! Армії. З мешканців табору створена й група самооборони. Розгромити цей «циганський табір» не важко, якщо послати навіть роту солдатів. Однак карателі швидко себе демаскують ще на підступах до табору, і парашутисти поквапляться накивати п'ятами.

Оберштурмфюрер Вундерліх запропонував командуванню, яке було надто занепокоєне діями розвідників, свій план — «полювання на бекаса». Щоб не розбурхати передчасно лісове селище, вранці Вундерліх пошле команду Кротова під виглядом партизанів. І не просто партизанів, а заготівельників худоби. На грузовиках у ліс німці підвезуть три або чотири корови, а потім на налигачах худобу власовці поведуть прямо в табір. Кротов підійде з коровами до самої землянки, де зустрічалися парашутисти з своїми агентами. А тут уже діло просте: у хід підуть гранати, застрочать автомати — і десантники живими чи мертвими будуть узяті. Серед них неодмінно має бути й радист. І Вундерліх, і Кротов потирали руки, передчуваючи удачу.

Все робилося, як задумано оберштурмфюрером. Чекали лише сигналу від Пеньковського. І коли той прибіг на базу «лісових котів», Вундерліх відчув, що корови лише спутають команду Кротова — буде морока їх гнати по глибокому снігу. Це займе час, і парашутисти можуть розгадати намір «мисливців» і злетіти зі свого «гнізда». Дорога кожна хвилина, тому Пеньковський ітиме попереду як свій із біженців, а решта — за ним.

Двома автомашинами із закритими кузовами німці підкинули команду Кротова до лісу, за кілька кілометрів до табору.

Кротов, гоноровито задерши голову, підморгнув Пеньковському і Рябушкіну, мовляв, ми почали тяганину з десантниками, нам її і закінчувати. «Теж невидаль — розвідники Червоної Армії! Шкура вичинки варта. За кожну живу і мертву голову парашутиста командування штабу «Норд» добряче заплатить учасникам акції…» Кротова запевнив оберштурмфюрер Вундерліх, що командуючий групою генерал-фельдмаршал Модель обіцяв нагородити від імені самого фюрера.

Настрій у Кротова був піднесений. Його уяву розбурхувала зустріч з колишнім однополчанином, радистом, з яким у запасному їли грибну юшку. Ото здивується молодший сержант! Не захотів, дурень, іти служити до «катюш», то сам і винуватий. Йому б, Мамонькові, запропонували — він і роздумувати не став би. Служив би там і горя не знав до закінчення війни. А сталося навпаки.

Ех, життя прожить — не плац стоптати в запасному стрілецькому полку. Важливо вижити. Хоча — не Мамонько, а Кротов зіпхнув його з життєвої дороги! Однак постала зрима картина, як його команда бере в полон радиста. За такого «бекаса» неодмінно дадуть залізний хрест, і він тоді поїде в Берлін, у Добендорф, — до генерала Власова.

«Схопимо пораненого — теж добре! Та навіть коли радист буде, вбитим — і то удача! Та все ж краще взяти в полон тепленьким, і тоді з нього гестапо витягне відомості, яким ціни не буде. Пручатиметься, жили стануть сукати й на клубок намотувати. Німці мастаки в цьому ділі!..»

Кротов уявив, як радист стане відмовлятися, що ніякий він не він, а Кротова вперше бачить. І тоді Мамонько вигукне: «А нехай покаже ліву руку. Там якірець! Як же!.. Емблема «Аврори».

— Уже видно землянки! — раптом зляканим голосом попередив Пеньковський.

— Стій, хто йде? — пролунав тривожний голос вартового.

— Це я! Пеньковський… Зустрів партизанів, а вони кажуть, що наші вже за п'ять кілометрів! Оце йшли навперейми Червоній Армії… — відповів удавано радісним голосом.

— Та невже?..

— Онде та землянка! — показав рукою Пеньковський. Це і був сигнал «лісовим котам» до атаки. Вони порозстібали поли червоноармійських шинелей, націлили автомати на вартового, на землянку і стали Стріляти.

За мить-другу із землянки, на яку показав Пеньковський, вискочив одягнений у кожух, з білими ранцями при боці, у яких були рація й електроживлення до неї, Короп. Присівши біля порога, він стріляв у власовців з пістолета» Крізь відчинені двері хтось подав Коропу автомат.