Заборонена кімната - Фред Унгер

— Я чув, що володар саме він, — відпарирував я так упевнено, що він не зміг заперечити. — Кому ж він служить?

— Одній фірмі. Іноземний капітал.

— Німецькій?

— Швейцарській.

— І з якого часу вона володіє ділянкою?

— Не знаю точно… З сорок четвертого… Слухайте-но…

— Будьмо! — швиденько гукнув я. — Вип'ємо за домську жандармерію!

Він трохи поманірився, та все ж таки випив. Я налив знову.

— Ви хотіли розповісти мені, — нагадав я, — кому належав монастир раніше.

Невдоволений, він кришив свій хліб, навіть ковток вина не поліпшив його настрою.

— Раніше, — пробурмотів він, — монастир належав одному маркізу. Потім там були німецькі солдати, а згодом — есесівці. Наприкінці 1944 року його було продано швейцарській фірмі.

— І ви знаєте її назву?

Сопіння.

— Знає Фешоз. Але нікому не каже. А я тут чужий. Новачок. Прошпетився — і перевели сюди. Зрозуміло?

Я промовчав. Мені здалося, що товстун знає значно більше, ніж говорить.

— Але в монастирі бувають люди, — наполягав я.

— Можливо.

— Все ж таки?

Він знизав плечима.

— Іноді, обходячи шосе, я чую шум моторів. Або ж бачу світло фар. Вони їздять тільки вночі, Іноді хтось з них заходить сюди, — він кивнув у бік стойки, — випити або купити сигарет.

— Що то за люди?

Він був узяв склянку, але хутко поставив її і з огидою відсунув.

— Німці, — сказав він і кинув на мене дивний погляд, значення якого я не зрозумів. На його обличчі промайнула тінь. — А іноді…

Він пошпортався у кишені і жбурнув на стіл монети.

— Фешоз, — різко сказав він, — француз. А ви — німець. Тут є різниця. До того ж ви гість нашої країни, а я — лише маленький дурний сільський жандарм. Мені невідомо, що ви тут шукаєте. І не хочу про це питати. Однак за краще мені піти звідси. За вино я заплачу сам.

Я здивовано дивився на жандарма: не міг пояснити таку різку зміну його настрою.

— Але мосьє…

— Гаразд, — відгукнувся він. — Може, я і несправедливий до вас. Та вже скоїлося стільки несправедливостей, що одна зайва не завадить. Розумієте?

Останню фразу він вимовив по-німецьки. Його обличчя дивно змінилося. Воно вже не нагадувало ситу й байдужу бичачу морду. Помітний відблиск смутку з'явився на ньому з домішкою розпачу й гидливості.

— Вибачте…

— Не треба вибачатися. Мабуть, це мушу зробити я.

Француз підвівся. Його велике, м'яке черево заколихалося над столом.

— Раджу вам лише одне, мосьє: киньте той клятий монастир, їдьте додому! Негайно, ще сьогодні…

І пішов.

— Ось маєте, — промовив хтось поруч.

Деніз. Допитливо дивлячись на мене, вона простягала ліхтарик.

— Годиться?

Вона також розмовляла німецькою мовою зворушливо невміло. Я взяв ліхтарик, увімкнув його. Не дуже новий, батарейка слабкувата, але для моїх потреб цього було досить.

— Дякую, — сказав я. — Скільки?..

— Нічого, — швидко відповіла вона. — Вранці віддаси. Позичила в матері.

Над Домом нависла ніч. На її чорному покривалі виблискували тисячі світлих цяточок. Звідкись долинула музика.

Я зсунув два крісла і поміж них поставив ще стілець. Ця композиція задовольнила мене. Зробив ще й інше: підсунув до дверей стіл, потім розламав один стілець і підпер його спинкою ручку дверей так, щоб її не можна було повернути. Після цього умостився в кріслах, накрив ноги зеленою скатертиною, викурив сигарету, передав через місяць привіт для їжачка, позіхнув і швидко заснув.

Коли прокинувся, не відразу збагнув, де перебуваю.

Крісла.

Портрети з блідими обличчями.

Жовто-фіолетові прямокутники вікон.

Перелякано глянув на годинник: мушу поспішати, якщо хочу опівдні бути в Парижі.

Крекчучи, виплутався із скатертини і пошкандибав до вікна. Темно-зелені газони виблискували росою, у кущах ще ховалися нічні тіні. Силуети дерев були сріблясто-сірими, за ними проглядала вже жовтизна новонароджуваного дня, вона поступового змінювалася, ставала рожево-фіолетовою, наливалася все більше інтенсивними фарбами. У вітах дерев баляндрасили птахи.

Дивний звук змусив мене стрепенутися. Здавалося, хтось стукає металом об метал. Потім грюкнули двері. Пролунав голос, він щось крикнув. У відповідь почувся регіт.

Я вчепився пальцями в гардину. Затамувавши подих, прислухався до звуків, що линули з залу.

— Обережно! — проричав чоловічий голос. — Геть лапи!

На кам'яну підлогу впав якийсь важкий предмет, невдовзі другий. Щось грюкнуло, заскреготіло, немов по мармуру тягли залізо.

— Оссі! — почувся інший голос. — Я поклав твою гармату на сходах. А то ще забудемо. Чуєш?

Вони розмовляли по-німецькому, але звуки рідної мови зовсім не зворушили мене. Думав про інше. Про сталеві двері під сходами.

Відчинив вікно, висунувся і прикинув відстань до землі. Вона була більшою, ніж мені здавалося. Та я все ж таки наважився б стрибнути, якби не помітив унизу чоловіка. Він стояв, притулившись до дерева, копирсався сірником у зубах і відверто нудьгував. Брудний, неохайний, схожий на видру. Час від часу зацікавлено поглядав у бік під'їзду. На жаль, під'їзд для мене закривав ріг будинку.

Тихо зачинив вікно і сів у крісло. От коли б