Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян
Усі спроби Василя налагодити зв'язок з «батьком» і довідатися про Лізу були марні. «Батько» мов крізь землю провалився: не відповідав на листи. Василь не знав, що й думати. Не бачачи ніякого виходу, він вирішив розшукати фрау Шульц. За нормальних умов Василь не шукав би її, зустрічатися з нею не можна було з багатьох причин. Але становище було непевне, і це якоюсь мірою виправдовувало його.
Василь розшукав фрау Шульц у модному ательє. Звертаючись до неї, спитав:
— Моя дружина замовляла вам вечірню сукню. Вона у від'їзді і попросила мене довідатися, чи не готова сукня.
— Готова, заходьте, я вам покажу. — Фрау Шульц одразу все збагнула і провела Василя в маленьку кімнатку за приймальним залом.
Виявилося, вона теж стурбована тим, що немає звісток від «батька».
— Ні листів, ні кур'єра — нічого! Сама не розумію, в чому справа! — Жінка розповіла, що з Браун стрічається рідко. Стенографістка ухиляється від зустрічей і взагалі поводиться дивно, нервозно, ніяких вартих уваги відомостей не приносить, хоч гроші бере.
— Чим ви пояснюєте це? — спитав Василь.
— Правду кажучи, голову собі над цим я особливо не сушила, бо якби Браун і сповістила, щось значне, я все одно нічого не могла б передати: зв'язку нема.
— Якщо все-таки Браун принесе вам цікаві новини, будь ласка, повідомте мене. Дзвоніть прямо в контору, — сказав Василь і, попрощавшись, пішов.
Ганс Вебер рідше став появлятися в клубі, а грати в теніс і зовсім перестав. Прийде на часинку, погортає журнали, вип'є в барі келех вина і щезає надовго. Василеві хотілося поговорити з ним, та лишитися наодинці з Вебером йому не щастило, а показувати за тогочасних обставин свою особливу близькість із секретарем генерального консульства Німеччини не хотілося. Після зустрічі з фрау Шульц Василь усе-таки надумав з'ясувати у Вебера дещо про стенографістку: її нервозність, про яку говорила фрау Шульц, викликала в нього деяку тривогу.
Одного разу, побачивши Вебера в читальному залі з ілюстрованим журналом у руках, Василь підсів до нього і пошепки, як і належало в цьому місці, запросив повечеряти разом.
— Треба поговорити з вами…
Вебер кивнув головою. Невдовзі він зайшов до ресторану і сів до Василсвого столика. Вечеряти він не схотів — замовив собі кави. Вигляд у нього був заклопотаний.
— Чому ви стали рідко заходити сюди? — по-дружньому спитав його Василь.
— Обставини! — невиразно відповів Вебер і, понизивши голос, додав: — Тенісний клуб у нас вважають розсадником демократичних ідей і антинімецьких настроїв. Відвідини його наше начальство не дуже схвалює…
— Скажіть, ви знаєте що-небудь про фрау Браун?
— Що саме?
— Кажуть, останнім часом вона дуже нервує…
— Подейкують, що незабаром змінять увесь склад німецьких дипломатичних працівників, які довго жили в Парижі. Можливо, це торкнеться й Браун.
— Хіба так уже погано поїхати на батьківщину?
Вебер подивився на Василя й усміхнувся, його погляд немов питав: «Ви справді наївний чи хочете удати з себе такого?»
— Невже ви серйозно вважаєте, що дуже приємно повернутися у наш третій рейх? Браун тут була непогано забезпечена матеріально, мала відносну свободу, заводила собі яких хотіла кавалерів… Там вона буде не тільки під наглядом, але й не зможе зустрічатися з чоловіками неарійської раси. От і хвилюється дамочка, передчуваючи всілякі неприємності.
— Дякую. Я все зрозумів. А як справи у вас?
— Думаю, що мене скоро теж відкличуть, але коли саме — важко сказати.
— В Німеччині будьте дуже обережні! Я бачив на власні очі, що там коїться…
— Гадаєте, я не знаю?
— Ще одне: я вас прошу, попередьте мене або Сар'яна, коли від'їжджатимете. І не забудьте залишити мені свою берлінську адресу.
— Залишу неодмінно. Я більше ніж певен, що ми з вами ще зустрінемося… Зустрінемось у вільній Німеччині! Ие може бути, щоб верх узяло варварство. Не всі ж у Німеччині — фашисти.
— Звичайно, ні, але перетнути шлях варварству можна, тільки борючись! — Василь подивився на свого співрозмовника. Той сидів похмурий, напівзаплющивши очі.
— Ми й будемо боротися! Будемо за всяку ціну. — Вебер підвів голову, його худорляве обличчя стало жорстким.
— Коли виникне потреба, ви завжди можете розраховувати на мою допомогу і підтримку, — сказав Василь.
— Я це добре знаю. — Вебер підвівся. — Мені пора. — Він міцно потис Василеві руку і пішов до виходу.
Василь дивився йому вслід, думаючи про те, що Веберові буде нелегко. Поклавши собі боротися з фашизмом у Німеччині, він ризикував головою. Але Василь вірив, що такі, як Вебер, не відступлять, не втечуть з поля бою…
У конторі, розмовляючи з Борро, Василь запропонував відрядити Клода Гом'є до Америки.
— Адже Клод мріяв про цю поїздку. Хай Клод виконає в Америці доручення. нашої фірми і водночас приглянеться до всього, — може, йому пощастить знайти щось цікаве для нас.
— Можливо… Але про це найкраще спитати у самого Клода. — Борро помовчав, потім запитав: — Скажіть, мосьє Кочеку, ви справді маєте намір дати Клодові доручення в Америці чи хочете спровадити його звідси?
— Анрі, поговорімо відверто, раз і назавжди порозуміймося!.. Я знаю, що Клод, Домінік і ви — справжні патріоти. Ви ненавидите фашизм, не хочете віддати свою батьківщину на поталу фашистам. Це добре — так і має бути: жодна чесна людина, і ще коли вона талановита, не може миритися з тим варварством, що його породжує фашизм. Та, погодьтесь, самими карикатурами й плакатами, які б вони не були гострі, подужати такого підступного і лютого ворога не можна. Треба поєднувати різноманітні форми боротьби. Ваш друг Клод легко захоплюється, він дуже запальний, може накликати на себе, та й не тільки на себе, силу-силенну неприємностей, нічого не досягнувши при цьому…
— Можливо, — знову сказав Борро.
— Не можливо, а саме так. Тут, у Франції, є серед заможних прошарків багато