Вежа блазнів - Анджей Сапковський
Вони проминули вуличку Ткачів, потім Бондарську, звідки чути було гупання молотків, врешті-решт Високу, а вже за нею розкинувся ринок. Рейневанові кортіло зазирнути в розташовану неподалік славнозвісну аптеку «Під золотим ліндвурмом», бо він добре знав аптекаря, пана Христофора Ешенлера, в якого колись вивчав основи алхімії і білої магії. Проте він відмовився від свого наміру, бо останні три тижні чимало навчили його основам конспірації. Та й Шарлей підганяв. Він не сповільнив ходи навіть біля однієї з пивничок, де наливали свидницьке березневе — пиво, яке здобуло всесвітнє визнання. Швидко — наскільки дозволяв натовп — вони перетнули торгові ряди з овочами у галереї навпроти ратуші й пішли запрудженою возами вулицею Крашевицькою.
Услід за Шарлеєм вони увійшли під низьке кам'яне склепіння, у темний тунель брами, в якій смерділо так, ніби тут із давніх-давен сцяли стародавні племена сілезян і дзядошан. З брами вийшли у двір. Тісний простір було завалено різноманітним мотлохом і барахлом, а котів тут було стільки, що не посоромився б і храм богині Бастет у єгипетському Бубастисі.
Кінець двору був оточений підковою кружґанку, а біля крутих сходів, що вели на нього, стояла дерев'яна статуя, з ледь помітними слідами фарби і позлітки, які налічували вже кілька століть.
— Який-небудь святий?
— Лука Євангеліст, — пояснив Шарлей, ступаючи на скрипучі сходи. — Патрон малярів.
— А чого ми сюди прийшли, до цих малярів?
— За різним спорядженням.
— Марна трата часу, — нетерпляче заявив Рейневан, який тужив за своєю милою. — Ми гаємо час. Яке ще спорядження? Не розумію…
— Тобі, — перервав Шарлей, — ми знайдемо нові онучі. Повір мені, вони тобі конче потрібні. Та й ми зітхнемо вільніше, коли ти позбудешся старих.
Коти, що вилежувалися на сходах, неохоче звільняли дорогу. Шарлей закалатав, масивні двері відчинилися, і в них з'явився низький, худорлявий і розчухраний пан із синім носом, у халаті, поцяткованому феєрією різнобарвних плям.
— Майстер Юстус Шоттель відсутній, — повідомив він, смішно мружачи очі. — Зайдіть пізніше, добрі… О Боже! Очам своїм не вірю! Шляхетний пан…
— Шарлей, — швидко випередив демерит. — Не змушуйте ж мене стояти на порозі, пане Унгер.
— Певно, що так, певно, що так… Прошу, прошу…
Усередині приміщення міцно пахнуло фарбою, лляною олією і живицею, кипіла напружена робота. Кілька юнаків у замацьканих і до чорного забруднених фартухах поралися коло двох дивовижних машин. Машини були обладнані коловоротами і нагадували преси. Це й справді були преси. На очах у Рейневана з-під притиснутого дерев'яним гвинтом штампа витягли картку паперу, на якій була зображена Мадонна з Дитям.
— Цікаво.
— Що? — синьоносий пан Унгер відірвав погляд від Самсона Медка. — Що ви сказали, молодий пане?
— Що це цікаво.
— Оце цікавіше, — Шарлей підняв аркуш, вийнятий з-під другої машини. На аркуші було видно кілька рівно розміщених прямокутників. Це були гральні карти для пікету — тузи, вишники і нижники, сучасні, за французьким зразком, у кольорах pique і tréfle[281].
— Повну талію, — похвалився Унгер, — себто тридцять шість карт, ми робимо за чотири дні.
— У Лейпцизі, — відповів Шарлей, — роблять за два.
— Але ж роблять серійний мотлох! — обурився синьоносий. — 3 абияких гравюр, абияк розфарбовані, криво обрізані. Наші, погляньте лише, мають чіткий малюнок, а коли їх розфарбувати, вийде шедевр. Тому нашими грають у замках і при дворах, ба і в соборах та колегіатах, а лейпцизькими тільки голодранці ріжуться в шинках та борделях…
— Добре, добре. Скільки берете за талію?
— Півтори копи грошів, якщо локо-майстерня. Якщо франко-клієнт, то плюс вартість доставки.
— Ведіть до індергмашку[282], пане Шимоне. Я там почекаю на майстра Шоттеля.
У другій кімнаті, через яку вони проходили, було тихіше і спокійніше. Тут за мольбертами сиділи троє художників. Вони були настільки поглинуті роботою, що навіть не повернули голів.
На дошці першого художника були ще тільки ґрунт і ескіз, тому неможливо було вгадати, що буде зображено на картині. Витвір другого був уже на значно дальшій стадії готовності, на ньому була зображена Саломея з головою Йоанна Хрестителя на таці. Саломея була вбрана в шати довгі, але зовсім прозорі, художник подбав про те, щоби видно було подробиці. Самсон Медок стиха пирснув, Рейневан зітхнув. Глянув на третю дошку. І зітхнув іще голосніше.
Картина була майже зовсім готова і зображувала святого Себастьяна. Але Себастьян на картині досить принципово відрізнявся від звичних зображень мученика. Звичайно, він так само стояв під стовпом, так само натхненно посміхався, незважаючи на численні стріли, встромлені в живіт і торс ефеба[283]. Але власне тут схожість закінчувалася. Тому що цей Себастьян був зовсім голий. Його грубезний інструмент звисав так імпозантно, що картина ця в будь-якого чоловіка мусила б викликати почуття власної неповноцінності.
— Спеціальне замовлення, — пояснив Шимон Унгер. — Для монастиря цистерціанок у Тшебниці. Прошу, панове, до індергмашку.
* * *
З боку розташованої неподалік вулиці Котлярської долітав дикий гуркіт і брязкіт.
— У цих, — показав кивком голови Шарлей, який уже якийсь час щось писав на листку паперу, — у цих, видно, багато замовлень. Шпарко йдуть справи в котлярському рукомеслі. А як у вас, дорогий пане Шимоне?
— Застій, — досить сумно відповів Унгер. — Замовлення, не нарікатиму, є. Та що з того? Коли нема як товар розвозити? Чверті милі не проїдеш, а тебе вже затримують, відкіля, мовляв, куди, питають, у якій справі, у сапетах[284] та у саквах порпаються…
— Хто? Інквізиція? Чи Колдіц?
— І ті, й інші. Ксьондзи-інквізитори в домініканців, за три кроки звідси, сидять. А в пана старосту Колдіца немовби диявол вселився. А все через те, що було зловлено зразу двох чеських емісарів з єретичними писаннями і маніфестами. Вони, коли їх заплічних справ майстер у ратуші припік, зізналися, із ким мали справу, хто їм допомагав. Тут у нас, а також у Яворі, у Рихбаху, навіть по селах, у Клечкові, у Вірах… Тільки тут, у Свидниці, восьмеро на багаттях згоріло на вигоні перед Нижніми воротами. Але справжня
