Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

— Припини своє злісне шипіння і відповідай мені! — гнівно сказав Ігнозі. — Покажеш ти місце, де зберігається каміння, чи ні? Якщо ні, то ти помреш, і помреш зараз же! — І, схопивши списа, він підняв його над нею.

— Я не покажу вам це місце, ти не смієш мене вбивати, не смієш! Той, хто мене заб’є, буде навіки проклятий!

Ігнозі повільно опустив списа, і його вістря укололо купу ганчірок.

Із диким лементом Гагула скочила на ноги, потім упала і знову почала качатися по долівці.

— Я згодна показати це місце! Згодна! Тільки дай мені жити! Дозволь мені грітися на сонці і мати шматок м’яса, щоб його смоктати, і я тобі все покажу.

— Гаразд. Я знав, що знайду спосіб напоумити тебе. Завтра ти вирушиш туди з Інфадусом і моїми білими братами. Стережися обманути мене, тому що тоді ти помреш повільною смертю. Я сказав.

— Я не обману, Ігнозі. Я завжди дотримую свого слова. Ха! Ха! Ха! Одного разу, давно-давно, одна жінка показала цей тайник білій людині — і що ж? Горе впало на людську голову! — І при цих словах її злі очі загорілися, — її теж звали Гагулою. Можливо, це була я?

— Ти брешеш! — сказав я. — Після того минуло десять поколінь.

— Можливо, можливо. Коли живеш так довго, забуваєш. Можливо, мати моєї матері мені це розказувала, але жінку ту звали Гагулою, це я точно знаю. Запам’ятайте! — сказала вона, звертаючись до нас. — У тому місці, де зберігаються блискучі іграшки, ви знайдете лантух із козиної шкіри, наповнений камінням. Його наповнила біла людина, але вона не змогла його взяти з собою: лихо звалилося на її голову! Можливо, мати моєї матері розказала мені про це… Наш шлях буде веселий — по дорозі ви побачите тіла тих, хто загинув у битві, їхні очі вже виклювало вороння, а ребра обгризли хижаки. Ха! Ха! Ха!

Ішов третій день після сцени, описаної у попередньому розділі. Було вже темно, коли всі ми розташувалися на відпочинок у кількох хатинах біля підніжжя Трьох Чаклунів — так називалися три гори, що утворювали трикутник, біля вершини якого закінчувалася Велика Дорога царя Соломона. Нас супроводжували Фулата, яка пішла слідом за Гудом, Інфадус, Гагула і загін слуг і охорони. Гагулу несли на носилках, і звідти цілий день чулося її бурмотіння і лайка.

Гори, чи, точніше, три гірські вершини, що виникли, очевидно, в результаті одного і того ж геологічного зсуву, як я вже сказав, були розташовані у формі трикутника, основу якого було звернено до нас. Одна вершина лежала праворуч од нас, друга — ліворуч, а третя — просто перед нами. Ніколи я не забуду видовища, яке постало перед нашими очима вранці наступного дня, коли ми побачили ці три величаві вершини, освітлені промінням сонця. Високо-високо над нами тяглися у небо їхні снігові вінці. Там, де закінчувався сніговий покрив, гори були пурпурного кольору від вересу, що геть-чисто покрив їх. Такого ж кольору були і порослі вересом торф’яні болота, які піднімалися з долини на схили гір.

Просто перед нами, наче біла стрічка, пролягала Велика Дорога царя Соломона, вибігаючи нагору, до підніжжя середньої вершини, що знаходилася від нас приблизно за п’ять миль. Там дорога закінчувалася.

Важко описати почуття великого хвилювання, з яким ми вирушили цього ранку в дальшу дорогу. Нехай ліпше читач сам спробує уявити наш стан. Адже нарешті ми наблизилися до цих дивовижних копалень, які були причиною трагічної загибелі не тільки старого португальця три століття тому, але і його нещасного нащадка, а також, як ми гадали, і брата сера Генрі, Джорджа Куртіса.

Чи було нам після всього, що довелося пережити, призначено кращу долю? Із ними сталося нещастя, як сказала ця стара відьма Гагула. Чи не такою буде і наша доля? Так чи не так, коли ми проходили останню частину цієї чудової дороги, я не міг позбутися почуття забобонного страху і думаю, що те ж саме відчували Гуд і сер Генрі.

Не менше ніж півтори години ми йшли вперед по облямованій вересом дорозі. Від хвилювання ми йшли так швидко, що люди, які несли Гагулу, ледве встигали за нами, а з носилок чувся її пронизливий голос, який вимагав, щоб ми зупинилися.

— Ідіть повільніше, білі люди! — гукала вона, виставляючи свою страшну зморщену фізіономію із-за завісок і спрямувавши на нас пильний погляд своїх палаючих очей. — Навіщо так поспішати назустріч загибелі, яка на вас чекає, шукачі скарбів! — І вона засміялася своїм жахливим сміхом, од якого по моєму тілу завжди пробігав холодний трепет. На деякий час цей сміх остудив наш запал.

Проте ми завзято продовжували йти вперед. Нарешті ми побачили просто перед собою велику круглу яму з пологими схилами, що мала не менше трьохсот футів глибини і більше півмилі навкіл.

— Ви, звичайно, здогадуєтеся, що це таке? — звернувся я до сера Генрі й Гуда, які з подивом заглядали в це величезне вирвоподібне заглиблення.

Вони заперечливо похитали головами.

— У такому разі мені зрозуміло, що вам ніколи не доводилося бачити алмазні копальні в Кімберлі. Можете бути впевнені, що це і є алмазні копальні царя Соломона. Дивіться сюди, — сказав я, показуючи на твердий голубий мул, який виднівся де-не-де серед трави й чагарів, що покривали схили копальні. — Це типова геологічна формація. Я упевнений, що, коли б ми спустилися в цю копальню, ми виявили б алмазоносні трубки, заповнені кімберлітовою магмою або брекчією