Галка - Павло Федорович Автомонов

відчували неповторний смак свіжого, без опилків і всяких ерзаців-сурогатів хліба. Мовчки голодували. Без промов і музики ховали близьких, загорнених у білі простирадла, як хоронять моряків, кидаючи тіло у хвилі. Так ховали й приїжджих, котрі теж стали ленінградцями і вмирали з ними… Нині блокаді — кінець. Нині мовчанню настав край. Багато людей підняли догори руки й погрожували на захід німецьким арміям, що відступали вже до Луги. Погрози і сльози. Плакали в натовпі дівчата за милими, котрі загинули на фронті. Плакали й за тими, яким ще судилося загинути.

Івана Сергійовича й Андрія Савича людський потік виніс До берегового граніту Неви. Десятки гармат дали залп. Увись вогняним колоссям звелися ракети над Василівським островом, над Петроградською і Виборзькою сторонами. Небо пронизали з кораблів вогняні мечі прожекторів.

І раптом вируючий людський вулкан змовк. Стало тихо, що було чути биття свого серця. Мряка над Невою відступила. Видно, мов у літню білу ніч. Із жерл сотень зенітних гармат вихопився вогонь, і грім пострілів покотився понад Невою.

В цю осяяну святково-врочистими вогнями мить майор Савич побачив удалині на тім березі, перед громаддям корпусів Балтійського суднобудівного заводу, горду й високу щоглу лінкора «Октябрьская революция». Савич знав, що з тим бойовим кораблем міцно пов'язана доля радиста групи Кудрявого — Галки. «Гм, дивні паралелі. Якийсь там радист і лінійний корабель. Прорив блокади і тридцять радіограм того ж Галки з ворожого тилу».

— Слава Ленінградові! — раптом прорвало тишу.

— У-р-ра-а!..

Щоразу, коли над стволами гармат здіймалося вихором полум'я, було видно силуети кораблів, що стояли під берегом, і найвищі серед них — щогли лінкора «Октябрьская революция» і крейсер «Киров», якому сорок першого судилося уціліти в неймовірно тяжкому поході з Талліна у Ленінград, вистоявши проти торпедних катерів, нападів фашистських «юнкерсів», що безкарно шугали над Балтикою. Серце Андрія Савича стискається від гордості за мужність матросів Балтфлоту.

— Як там зараз хлопці Кудрявого? — мовив сам до себе майор Савич.

— Може, і вони думають про нас, чують по радіо цей салют!

Серед радіограм, присланих Галкою, добра половина сповіщала про рух фашистських військ по Київському шосе й Варшавській залізниці. «Таки діють у німців дороги! З перебоями, звичайно, але діють. Фашисти вдосконалили систему охорони залізниці й шосе, кинули на охорону чималу кількість солдатів і технічних засобів, аби забезпечити фронт боєприпасами, продовольством, живою силою й технікою».

Як би партизанський рух не був розвинений у війні між фашистською Німеччиною і Радянським Союзом, навіть у таких областях, як Ленінградська, Смоленська й Калінінська, в Білорусії й поліській частині України, — вирішальне слово за регулярною армією. Двотижневі бої під Ленінградом засвідчили, як уперто німецькі дивізії чіплялися за кожен рубіж оборони, на якому високому рівні у них постачання фронтовим частинам боєприпасами, озброєнням, продовольством. На фронті німці мали з чого стріляти і чим стріляти, навіть коли відступали…

Саме тому й велика роль фронтової розвідки, яка збирає інформацію про рух військ і техніки противника.

Про це подумав офіцер розвідки Андрій Савич під грім артилерійського салюту на честь прориву блокади. В тім салюті не лише перемога, а й невдачі, прорахунки, свої болі.

Люди супроводжували кожен постріл вигуками «ура».

— Знайте, — узяв за лікоть майора полковник, — чомусь не покидає мене думка про Василя. Бачив, як він прощався а Галкою. А коли той сів у машину, Василь просто ридав, як осиротілий хлопчик, не соромлячись моєї присутності. В тому риданні — мовби передчуття власної біди чи й смерті. Уже тоді у Василя було передчуття, що він загине. Я пізно помітив, що Василь не вірив в Оскара як у кмітливого, з мужнім характером резидента. Обидва вони були гарними товаришами, але ще не друзями. Василь вірив у Галку, як у самого себе. Разом би їм…

— Певен, одної віри у людину як друга-товариша замало. Треба вірити й у її особистість розвідника, — розсудив по-своєму Савич.

— Мабуть, не треба було переводити Галку, — сказав «Іван Сергійович.

— Сіє від нас не залежало, — пошепки промовив Савич. — Група, якби не радист, була вже готова до вильоту. Мені здається, що у Кудрявого і Галки якраз і є ота психологічна близькість, рідність, яка й повинна бути присутня в усіх наших розвідгрупах. Хлопці ніколи не збиралися бути розвідниками і вже на першому завданні та ще після такої трагедії, оговтавшись, запрацювали чітко і плідно. Шкода, що заступника командира групи серйозно поранили власовці. Завтра ж дам радіограму, нехай Кудрявий ще нагадає партизанам, щоб ті пересилали поранених на цей бік фронту. До Луги ж наші війська мають дійти скоро…

— Повинні. Однак німці відступають повільно. У них є ще резерви, вдосталь боєприпасів, місцевість — теж їхній союзник. За Лугу вони постараються триматися, як і ми трималися за це місто майже місяць влітку сорок першого, давши змогу Ленінградові підготуватися до зустрічі ворога, — сказав Іван Сергійович.

— То гадаєте, що в цю кампанію ми Псков не візьмемо?..

Іван Сергійович не відповів. Якась дівчина кинулася на шию майору Савичу і поцілувала його.

— Спасибі вам, товаришу майор, за таке свято!.. — вигукнула дівчина і, помітивши глибокий шрам на щоці Івана Сергійовича, додала: — І вам, дядю!.. Ви ж теж були в боях? Онде який слід на обличчі…

— Був, дівчинко! Був і я в боях, сонечко! — розчулено і по-батьківськи відповів полковник і сказав собі: «Ще тоді, коли ти не народилася. І тоді, коли ти вчилася у школі. Ну… І тепер. І ще буду в боях і я, і цей вродливий і щиросердний білорус майор Савич. Вистачить у цій війні місця для нас не лише по сей, а й по той бік фронту!»

— І вас поцілую у поранену щоку!…

Очі у дівчини світилися збуджено і бігали сюди-туди. Очі у сльозах,