Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар

«А я пропоную тільки один пенс за голову майора Колвілла. Вона не варта навіть і цього.

Капітан Зірвиголова».

Голос майора тремтів од гніву, а можливо і від страху, коли, вказуючи на об'яву, він крикнув:

— Хто це написав? Відповідайте!.. Та відповідайте ж, ви!

— Не знаю… — промимрив сержант, приклавши пальці до козирка. — Насмілюсь запевнити вашу милость, що недавно, зовсім недавно, цього ще не було.

— Хто приходив сюди? Хто проходив тут? Хто тут зупинявся?

— Ніхто, крім трьох бурських пастушок, що, як звичайно, приганяли на водопій худобу.

— Мені треба їх допитати — і негайно!

— Та вони однаково як колоди: нічого не чують і не розуміють — гірші від дикунок.

— Тим більше! Негайно привести! Зрозуміли, сержанте?

— Слухаю, ваша милость.

— Візьміть з собою десяток солдатів і за всяку ціну приведіть мені тих пастушок.

— Слухаю, ваша милость! Зараз!

І десяток солдатів, скочивши на коней, помчали по слідах зниклої череди.

Майор, його ескорт і офіцери зійшли з коней і мовчки чекали повернення посланого в погоню загону.

Ніхто ще не бачив майора Колвілла в такому збудженні. Ніби якась доля або непереборна сила гіпнозу притягувала його до об'яви, перед якою він, походжаючи вперед і назад, щоразу спинявся.

Минуло десять хвилин.

— Який забара оцей сержант, — бурмотів майор, вдаряючи спересердя хлистом по халяві.

Здалека долетіло кілька пострілів. Коні нашорошили вуха, люди здригнулися.

— Що там іще? — крикнув майор, збудження і гнів якого дедалі зростали.

Прийшла страшна відповідь.

З муру водойми вирвалися стовпи білого диму. Майже одночасно загриміли оглушливі вибухи.

Циклопічний мур, що цілі століття витримував потужний натиск води, розвалився в кількох місцях на протязі ста двадцяти метрів.

Стрімкі потоки води ринули крізь пробоїни і з громоподібним гулом кинулися вниз по схилу, зриваючи на своєму шляху землю, захоплюючи каміння, перекидаючи намети, заносячи запаси вівса і фуражу, заливаючи склади зброї.

— Рятуйтесь! Рятуйтесь!.. — кричали солдати, охоплені жахом від цього страшного видовища.

Відрізані на узгір'ї гармати, зарядні ящики і артилерійські повозки опинилися під загрозою затоплення. Налякані коні голосно заіржали і, зірвавшись із припони, понеслися у відкритий степ.

Під потужним натиском водяних потоків пробоїни все ширшали, і мур не встояв. Утворився гігантський водоспад у півтораста метрів завширшки, який швидко перетворив веселу долину на бурхливу річку.

Непоправна катастрофа! Знищено водоймище Таба-Нгу, безповоротно втрачено запаси води, і весь цей пункт втратив хоч якесь стратегічне значення.

То було справжнє лихо для всієї англійської армії і, зокрема для майора Колвілла, якому було довірено охорону цієї місцевості. Висадження водойми в повітря зачіпало його самолюбство начальника і наводило тінь на його воїнську честь.

Колвіллу тепер не лишалося нічого іншого, як відступити перед потоками води, що весь час прибувала. Його люди, побоюючись нових вибухів і напівбожевільні від небезпеки, тим страшнішої, що вони не знали ні її причин, ні розмірів, кинулися навтіки.

Деякі загинули під уламками муру. Інші, занесені, наче жалюгідні тріски, потоком, загинули в його хвилях.

На око можна було встановити втрату п'ятдесяти чоловік.

Проте не це найбільше хвилювало майора. Ні, його турбувала незрозуміла затримка взводу уланів, посланого на розшуки бурських пастушок.

Усі думки цього маніяка крутилися навколо зухвалої відповіді, написаної на його об'яві невідомою рукою.

І жах його зростав у міру того, як він згадував винахідливість, що збивала з пантелику, сміливість і спритність свого невидимого, але всюдисущого ворога, який невідступно переслідував, принижував, ганьбив його, знущався з нього, і все це з безкарністю, здатною довести людину до нестями. Майор не знав, що йому робити, з чого починати, він розгубився.

Не маючи ніяких підстав стверджувати щось, Колвілл вважав, проте, що бурські пастушки дещо знають і, можливо, наведуть його на слід. Затримка посланого за ними сержанта так його турбувала, що він не міг приховати свого стану від підлеглих.

Тимчасом далекі постріли припинилися. Мабуть, там сталася сутичка, і майора кинуло в дрож від однієї думки, що ця сутичка могла бути фатальною для його солдатів.

Мертва мовчанка нависла над долиною, чути було тільки ревіння водоспаду, та зрідка долітали або кликання на допомогу тонучої людини, або передсмертне іржання коня.

Раптом на горизонті з'явилися силуети трьох вершників. Вони риссю наближалися. Дивні вершники!

Улани? Ні, вони без пік. Та й взагалі, чи солдати це? Звичайно ж, ні, хоч вони і їдуть верхи на полкових конях.

Вершники усе наближалися. Їх уже можна було розгледіти.

Що за безглуздий маскарад? Якби це сталося не при таких справді жахливих обставинах, поява такого дивного і кумедного тріо примусила б зареготати навіть англійців — людей, як правило, схильних до гострого спліну.

То були троє одягнутих у жіноче плаття кавалеристів, їх уперті в стремена ноги були босі, їх торси затягнуті в корсажі, на їх головах красувалися неймовірні капелюшки, а абияк натягнуті поверх корсажів спідниці розвівалися по вітру.

І ніяких слідів сержанта і десятьох солдатів уланського взводу!