Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

майже запорошив сліди. Ще з годину — і колії не буде, на ранок нічого не свідчитиме, що тут проїжджали люди. Якби вогонь погас просто зараз, то й від нього не зосталося б і сліду. У темряві Мак-Кріді ще раз перехилив пляшку. Його пійняв п’янкий вогонь безумства. З уст вирвалися звуки шаленої радості, а серце скажено забилося. Та ще більше закалатало Казанове серце, коли пес побачив, як Мак-Кріді повертається з кийком! Залишивши кийок під деревом, провідник узяв із саней ліхтаря й засвітив його. З ліхтарем у руці він підійшов до входу Торпового намету.

— Гей, Торпе. То-орпе-е! — покликав він.

Відповіді не було. Мак-Кріді чув лише дихання сонного чоловіка. Злегка відхиливши запону намету, провідник покликав ще голосніше:

— Торпе!

Проте й цього разу ніхто не ворухнувся, тож він розв’язав мотуззя запони й засунув усередину ліхтаря. Світло блиснуло по золотистому Ізабелиному волоссю, і Мак-Кріді втупився в нього. Його очі палали, наче дві червоні жарини. Аж тут він побачив, що Торп прокидається. Мак-Кріді швидко стягнув запону намету й пошкріб по ній пальцями зовні.

— Гей, То-орпе! То-о-орпе! — покликав він знову.

Цього разу Торп озвався.

— Агов, Мак-Кріді, це ви?

Мак-Кріді злегка відвернув вхідну запону й заговорив упівголоса.

— Так, це я. Вийдіть на хвилину. Щось коїться в лісі. Тільки дружину не будіть.

Він відійшов і почав чекати. За хвилину Торп тихо вийшов із намету. Мак-Кріді показав на густу смеречину:

— Готовий побожитися, що хтось нишпорить навколо табору, — сказав він. — Я, здається, бачив якогось чоловіка кілька хвилин тому, коли ходив по дрова. Ось — візьміть ліхтар! Побачите: ми там точно знайдемо сліди, або я вже геть здурів.

Він віддав Торпові ліхтар і взяв кийка. Казан тим часом заскавулів, але дуже тихо. Він хотів попередити господаря про небезпеку, голосно загавкати, податися на прив’язі вперед. Але пес знав, що той його не зрозуміє, навіть більше, повернеться й поб’є. Тож він лежав нерухомо, хапаючи дрижаків, і тихо скавулів. Він стежив за людьми, поки вони зникли, а тоді став чекати й слухати. Нарешті почувся хрускіт снігу. Казан зовсім не здивувався, побачивши, що Мак-Кріді повертається сам. Він чекав, що той повернеться сам, бо точно знав, навіщо був той кийок.

Тепер в обличчі Мак-Кріді було щось жахливе, звірине. Він був без головного убору. Казан ще більше забився в тінь, коли почув його тихий огидно-страхітливий сміх. Відкинувши кийок і підійшовши до намету, він відхилив запону й заглянув у нього. Торпова дружина досі мирно спала. Тихо, немов кіт, він проник усередину й повісив ліхтар на цвях, убитий в опорну стійку. Його рухи не розбудили Ізабелу, і декілька секунд він просто стояв і дивився.

А зовні Казан, сховавшись у тіні, намагався збагнути зміст цих дивних речей, що відбувалися. Чому його господар пішов у ліс із Мак-Кріді? Чому господар не повернувся? І чого це Мак-Кріді пішов не до свого намету? Пес зовидів, як Мак-Кріді ввійшов усередину, і раптово звівся на рівні. Шерсть на хребті наїжачилась, а лапи напружились. Він побачив величезну тінь Мак-Кріді, а вже за мить пролунав дивний несамовитий крик. У дикому жахітті цього крику Казан розпізнав її голос і прожогом навстрибки кинувся в бік намету. Прив’язь зупинила його, здавивши горло. Він бачив миготливі тіні, що боролися одна з одною, і чув безперервний крик. Дівчина кликала його господаря, а заразом і його!

— Казане! Каза-ане!

Він знову стрибнув, але перекинувся на спину. Він стрибав ще і ще, і щоразу міцний бабішевий нашийник врізáвся йому в шию, як ніж. Відсапуючись, він зупинився на мить. Тіні й досі боролися, то навстоячки, то навлежачки! Зі залютим гарчанням він з усієї сили ще раз шарпонув ланцюг. Ошийник тріснув — і пес звільнився.

За півдесятка стрибків Казан із диким ревом досяг намету, проник під запону й кинувся до горла Мак-Кріді. Один клац могутніх щелеп — і смерть настала миттєво. Та пес на це не зважав, він і далі бився за свою господиню. Почувся короткий задиханий зойк, що перейшов у тихе ридання. Мак-Кріді впав горілиць, а Казан, відчувши теплу кров, засовував свої ікла все глибше і глибше в горло свого ворога.

Господиня собаки кликала його, смикала за кудлату шию, але він ще дуже довго, учепившись мертвою хваткою, не розтуляв щелеп. Коли нарешті пес відпустив свою жертву, Ізабела з огидою глянула на Мак-Кріді, а потім, затуливши своє лице руками, упала на постіль і лежала там тихо-тихо. Її обличчя й руки були холодні. Казан ніжненько торкався їх мордою, та Ізабела не реагувала. Пес прилаштувався біля господині, очима до небіжчика, готовий у будь-який момент знову дати волю своїм щелепам. «Чому вона й досі нічого не каже?» — дивувався він.

Довгий час дівчина була непорушна. Нарешті вона розплющила очі. Її рука торкнулася собаки.

Зовні почулися кроки.

Це був його господар. Казана знову накрило хвилею давнього страху — страху бути побитим, тож він, не гаючись, подався до виходу. Так, у світлі багаття він побачив свого господаря, що тримав у руці кийок. Він ішов повільно, падаючи ледь не на кожному кроці, а обличчя його було заюшене червоною кров’ю. Але він таки тримав кийка! Він знову його нещадно битиме, як і тоді, коли Казан кинувся на Мак-Кріді. Пес прошмигнув під запоною намету й тихенько сховався в нічній пітьмі. З темряви густої смеречини він озирнувся, і горло