Дияволи з "Веселого пекла" - Ростислав Феодосійович Самбук

Особливо багато фото майора Райлі Деймса. Колись вони вчилися разом, потім і служили. Під час нальоту на Пенемюнде Деймса збили. Він потрапив до концтабору, звідки його звільнили англійці вже наприкінці війни.

Грейт пригадав, як уперше побачив Райлі: повернувся після вильоту і прошкував стежкою, витоптаною хлопцями до їдальні. Райлі йшов назустріч, і Грейт спочатку не впізнав його — худий, шкіра на обличчі жовта і дрябла, лише очі світяться…

Згадавши цю зустріч, полковник роздратовано відкинув альбом. Ще не усвідомив причину свого роздратування, але дивитися на Райлі було незручно і тоскно, наче той дорікав Грейтові. А може, це просто здалося полковникові і було наслідком нервового напруження, в якому перебував останні дні?

І все ж почуття ніяковості не зникало, і це продовжувало дратувати Грейта — наче він завинив перед кимось і повинен виправдовуватися. В глибині душі він знав, що саме дратує його, та не давав цій думці розростися, відкидав її, настроюючись на веселий лад — навіть почав муркотіти пісеньку з оперети. Та обличчя Райлі — жовте і зморщене — стояло перед очима, як живий докір, а поруч з ним — рожевощоке, самовдоволене обличчя німця.

Що б сказав йому зараз Райлі?

Грейт вкусив себе за великий палець. Напевно знав, що б сказав Райлі, хоча і боявся цього слова. Зрадник!

Цей рожевощокий есесівець з «Веселого пекла», може, катував Райлі в концтаборі. Але ж і Хаген не був вільний у своїх вчинках і уподобаннях. Райлі кидав на них бомби, а той обгороджував табори колючим дротом. Що кому випаде, шляхи людські недовідомі…

І все ж оте слово — зрадник — пекло, наче одержав прилюдного ляпаса. Грейт налив собі склянку віскі і випив, не розбавляючи і не закушуючи. Алкоголь одразу вдарив у голову, зробилося трохи легше, і пекуче слово заховалося кудись, хоч і дражнило звідти, як дражняться хлопчаки, здалеку показуючи один одному язика.

Грейт роздягнувся і заліз під ковдру. Спати, тільки спати! Зранку ніщо не тривожитиме його, геть думки! Зробилося шкода самого себе: у інших жодних терзань, а тобі, як навмисно… Згадав молитву, яку щодня проголошував дід. День їхньої сім'ї завжди починався з молитви.

— Отче наш, — прошепотів, — сущий на небесєх! Да святиться ім'я твоє, да прийде царствіє твоє, да буде воля твоя…

Раптом побачив свого діда. Старий стояв у кінці довгого столу — урочистий, в чорному сурдуті і сердито дивився на Грейта. Простягнув руку, тицьнув у нього пальцем, мовив твердо і безжалісно:

— Зрадник!

Грейт знову відчув себе хлопчиськом, зіщулився, хотів виправдатися, та не знайшов слів. Лише дивився дідові у вічі, не мигаючи, і той не витримав, відвів очі. Та ця маленька перемога не принесла Грейтові задоволення, навпаки, серце роз'ятрив ще гостріший біль. Спогад про домівку завжди приносив йому біль і сором, і щока починала сіпатися, наче від щойно одержаного ляпаса.

У дванадцять років життя здавалося Кларенсу сповненим дивного змісту й гармонії. Крім нього, в сім'ї не було дітей, і Кларенс одержував потрійну порцію материнської ніжності й батькової уваги. Батько й дід його були квакерами, сім'я Грейтів жила просто, носила строгого крою костюми, вставала з молитвою і закінчувала день хвалою господу. Дід Кларенса ще орав землю, та батько придбав магазин у місті, й сусіди перші знімали перед ним капелюхи. Це тішило Кларенса, хоча дід постійно втовкмачував йому, що земні клопоти скороминучі і є лише кроком до життя вічного, але те вічне життя здавалось якимсь маревом, а реальність — сусіді Джек, завтрашня рибалка на озері, фокстер'єр, якого подарували йому в день народження, — приємною і нескінченною, застиглою в якихось вічних формах; Кларенс і вірив, і не вірив, що колись постаріє, не міг уявити, що світ залишиться без нього: такий гарний світ не міг існувати окремішньо від нього, він сподівався, що всемогутній бог зрештою зрозуміє його і зробить для нього виняток і безконечно продовжить існування. Не може цього не зробити, бо Кларенс свято виконує усі божі заповіді, знаходить для молитов найкрасивіші, найпишніші, найурочистіші слова.

Кларенс щиро вірив, що бог чує його і давно придивляється до нього. Все це робило малого Грейта трохи несхожим на ровесників: він рідко коли брав участь у шкільних бешкетах, старанно вчився, дивився вчителям у вічі, що викликало глузування однокласників. Та Кларенс не зважав на це — він мав бога в душі, і бог знав його. Що у порівнянні з цим хлоп'яча дружба! Мимоволі він починав зверхньо дивитися на однокашників, і це ще більше розділяло їх: мало хто прощає зверхнє ставлення до себе, особливо в такому віці.

Юний Грейт мав лише одного друга. Джек мешкав по сусідству, він ішов на клас попереду, його батьки також були квакерами, і Кларенс, позбавлений дитячого товариства, тягнувся до Джека, визнаючи його авторитет мало не в усьому.

Того дня Кларенс, як звичайно після школи, підняв дошку в паркані, що відокремлював їхню садибу від Джекової, покликав фокстер'єра і тихенько свиснув. Як правило, Джек свистів у відповідь — він міг бути десь зовсім поруч, у саду чи на дворі, де допомагав батькові поратися по господарству. Кларенс свиснув ще раз, але так і не почувши відповіді, рушив поміж високими смородиновими кущами до будинку. І відразу мало не наштовхнувся на Джека.

— Я кликав тебе… — і осікся, зустрівшись із Джековим поглядом.

Так на нього дивилися вперше, Кларенс ще встиг подумати, як це погано, коли ось так буравлять тебе очі — аж душа стискається, стає маленькою і нікчемною. Він зробив крок до товариша й повторив:

— Я кликав тебе, Джек. Але ти, певно, не почув…

Він усе ще не вірив, що Джек отак може дивитися на нього, і був певен, що той усміхнеться, як завжди, і вони підуть до озера. Навіть витяг із кишені металеву коробочку з-під цукерок, покалатав нею.

— Ось, — мовив якось жалісно, — вранці я накопав черв'яків…

Джек ступив уперед. Кларенсові здалося, що той зацікавився черв'яками, і