Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

далі він говорив, що дужче сміявся, то більше червоніло його обличчя, наче від кількох чарок горілки. Клас весело і схвально іржав. «Ми теж так вважаєм». — Отож, отож. Бомби — теж дурниця, недарма ж ми розпродуємо наших «лосів», кому трапиться. Скільки на них іде всякого матеріалу, скільки вони бензину жеруть, а користі майже ніякої. Хіба ж легко влучити бомбою? Спробуйте для прикладу вибрати собі ціль на землі, ну хоч би камінчик який, і плюнути. Чи влучите? Ні, ні, не тут, будете вправлятися на уроці військової справи. Скільки разів поцілите? Так ви ж стоїте на землі, а літак летить. Замість ударити в завод, бомба поб’є кози та гуси на луці за містом.

Під кінець ставав серйозним, підносив руку, як той пророк, коли промовляє у хвилину натхненного ясновидіння: «Істинно кажу вам…»:

— Бідний той народ, що сподівається перемогти у війні за допомогою заліза. — Нарешті, по короткій паузі, він ні сіло ні впало красномовним жестом показував на схід: — Ведмежу послугу зробив би нам той, хто схотів би знищити більшовизм у Росії. Добре, що нема царя.

Той би нам залив сала за шкуру, та й не раз. А більшовизм — не така вже й велика сила. Це може здатися смішним, але в ньому наш порятунок. Таким чином ми забезпечені з двох боків. Тільки не треба втручатися в їхні справи. Нехай виб’ють одні одних. Нам сам бог помагає.

II

Я буваю в рідному місті не тільки тоді, коли туди приїжджаю, — я лину до нього серцем і пам’яттю. Моя путь починається з головної вулиці — через річку-млинівку, про яку раніш ніхто не казав, що вона смердюча, ніхто не вимагав мільйонних кредитів, щоб її «закрити».

А було ж тут людно, і послід, не тільки козячий, качиний та гусячий, стікав до вузького річища, наче до клоаки.

І тинів було без ліку, біда від біди відгороджувалась байдужістю багатіїв та людським плачем. Попід тинами росла кукурудза «кінський зуб» і то без усякої пропаганди та умовлянь, а от тепер «не родить», бо клімат надто холодний. Я ’зупиняюсь, задумливо тру ногу об ногу, точнісінько, як тодішні дітлахи, посинілі від холоду.

Розхристані чоловіки, неголені й брудні, рубали накрадені вночі дрова. Де-не-де у вікнах блимало тьмяне світло.

Діти бігали на селянські ниви — взимку по мерзлу картоплю, а навесні — по молоду моркву та капусту, яка ледве зав’язалася.

Ще як слід не навчившись вибріхуватись, я вибирав найдальшу дорогу до гімназії, щоб пропустити перший урок — геометрію. Сама назва предмета паралізувала мій мозок. Я ладен був спізнитись на вузькоколійку, чалапати по болоті; щоб не привертати до себе уваги, зубрив по дорозі з розгорнутого зошита якісь там аблативи або ж ховав книжки під сорочку, щоб наглядачі за поведінкою школярів подумали, що я звичайний собі селянський парубчак.

Повідь часу знесла халупи, поглинула їх мешканців, частину людей порозкидала по Польщі і по всьому світу, а інших перемістила в затишні центральні квартали, щоб компенсувати колишні злидні та кривди.

Раптом на цьому історичному пустирищі з’являються люди, навіть чути рипіння коліс та цокання кінських копит, та їх заглушують сигнали автомобілів. Ну от маєш…

Тільки-но намірився нап’ясти вітрила уяви, як художник напинає полотно, хотів відтворити голоси, що долинали з глибокої криниці минулого, аж раптом оті сигнали. І немає минулого, немає дітей з перев’язаними шийками, дітей, що потім помирали від свинки. Не пізнаю я й людських облич на вулицях. Не ваблять мене жінки з намазаними карміном губами, не подобаються й пересичені життям чоловіки. Якісь вони байдужі до навколишнього світу, до свого діла, якісь заскнілі. Приглядаюсь до них ближче, мені хочеться вірити, що вони тільки прикидаються такими. Може, просто замкнулися в собі.

Мабуть, у глибині їхньої пам’яті ще живуть спогади про минуле: п’ять шинків по дорозі до базару (їх уже нема), ряд рундуків з гречаниками, з рогаликами — відкусиш шматочок і аж усміхнешся; знайдеш тут і підроблену шоколадку — льодяник, облитий кавовим сиропом. А танець у повітрі — кружляння каруселі, яку крутять хлопчаки. Тут є все, чого тільки запрагне голодна молодість. І гребінчики, і дзеркальця по десять грошів, з портретами найславетніших артисток світу. А жебракам хіба не знайдеться місце у споминах? Ану пригадай, наказую сам собі й визивно поглядаю на новочасну поліклініку, побудовану там, де колись корови, приведені на продаж, лили під себе чистий аміак, перетворюючи цю дільницю на суцільне гноїще. Але тодішній гній я люблю, а з нинішнім борюся.

Заплющую очі й порівнюю далі. Крони каштанів порідшали, а квіти по садках, що завжди чарували мене чудовою гамою кольорів, тепер зблякли. Боже, яка ж то ніч так страшно перемішала барви! І дуби над могилами повстанців не пнуться вгору, мов сторожа, а стоять понуро, і крізь них видно чорні діри в мурах. Усе якось змаліло.

Люди, люди, чому ви забуваєте картини молодості?

Чи вас здолав час? Допоможіть мені оживити минувшину! Скільки людей кане у вічність, якщо не воскресити її!

Я знов зупиняюсь. Кузня. Стара, крита гонтом. Та сама. І коваль той самий. Закіптюжений, аж чорний.

Тільки кобила, яку він підковує, дуже смирна, не брикається, коли коваль, бува, припече їй копито, а вугілля в горні ледве жевріє, це не той пекельний пломінь, що колись…

Не буду йти далі, туди, де стояли дво— і триповерхові будинки, задивившись на баню костьолу. Я знаю, куди прямую. Серце своє я розжарив, як ту піч, — мріями, згадками, жалями, задихнутись можна від цього жару, але в ньому… Отож звертаю на заболочену стежку.

Адвокатова дружина займала тільки невелику частину вілли. Вона була вдома. Сиділа перед дзеркалом.

Спочатку мене не впізнала, проте не перестала намащувати кремом своє шпаристе обличчя і заразом клясти більшовиків, які прирекли її на злиденне животіння:

— Лишили мені тільки одну кімнату та передпокій, погляньте, — рухом голови вона показала на купу пуховиків та стос гаптованих подушок і знов обернулась до дзеркала. «Ті самі, ті самі», — подумав я.

— Я прийшов до Ванди.

Тепер вона впізнала мене, відсунула ослінчика до дзеркала і з плачем простягла руки, чи то до мене, чи то до неба.

— Нарешті ви мені розкажете, як усе це було. Вам є де ночувати?

Я перехрестився подумки, і в голові мені майнуло: «В старій печі чорти топлять».

III

З Вандою все почалося того дня, коли я отримав першого листа від Павела.

Павел. Проникливий, на вигляд