Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

Я не витримував, прокидавсь, увесь тремтячи, і подумки дякував долі, що через недосвідченість у чоловічих справах урятував своє серце, присвячене служінню високим ідеалам. І ось зараз саме така ситуація, якої я прагнув і якої боявся. Найкраще було б буркнути: «Відчепись, це просто так, ненароком. Дотумкала? Адью!»

Острах, що тугим клубком застряг у горлі, я сприймав як пересторогу від зради ідеалу. Мені хотілося, щоб це було так. Боже мій, як хотілося… Я не знав би цих мук, якби обійняв дівчину за шию, якби притуливсь до неї, цілком певний себе. Світ захитався б, як це не раз бувало потім. Світ? Егоцентричній молодості здається, що дерева застигли від подиву, а пташки у верховітті понахиляли голівки і вдивляються вниз…

Я хотів щось сказати, але раптом обох нас пойняла якась непереборна слабість, і ми опинились у зеленій колисці трави.

Я покірно схиляюсь перед природою, згадуючи цю мить, здаля бачу, як ген там, на самотньому листочку, дві краплі роси несподівано линуть одна до одної, підкоряючись ритмові нікому не чутної музики.

Я роздратував Ванду. Хоч уся вона й віддалася в мої руки, в її погляді вже не було покори.

— І де це такий мужчина вродився? — прошепотіла вона з удаваним жахом.

— На селі! — майже крикнув я з ненавистю. В її запитанні мені почулася іронія. А може, то тільки моя підозріливість? Ага, то ти ось яка… Сучка буржуйська. Сучка! Ти в мене слізьми вмиєшся! Я тобі покажу роман!

Тоді досить було однієї випадкової фрази: «І де це такий вродився», щоб я відчув себе зневаженим хлопом…

Її пухнасте волосся лоскотало мені щоки.

Мені й на думку не спало, що за Вандиними словами криється деяка досвідченість. Та й годі. Я роздратував її.

Дебютанти завжди дратують.

Нерішучість і обида все більше сковували мене. Якби я почував себе справжнім мужчиною, а вона мліла зі страху, як цнотливе дівча, тоді б я помстився… Але за хвилину все вже було добре; я й гадки не мав, що в нас криються такі можливості. Враз усі наші незгоди щезли.

Разом з нами співали дерева. При місячному сяйві я вгледів на відкритій сторінці книжки слова, що звучали, як молитва: «Господи, розвій хмару тіла мого». Я подумав про релігію чуттів, про релігію тіла; але ж це благання вирвалося з грудей Терези, що мала стати святою в муках незайманості. Назва книжки «Житія святих дів».

Не пам’ятаю, чи довго пробули ми вдвох, тільки вдвох, зовсім оновлені, в якомусь досі не знаному світі. Я хотів принизити Банду, а насправді вона підкорила мене. Світ перевернувся догори ногами. Саме так. Ще й досі я відчуваю в собі оту шалену роздвоєність у гонитві за насолодою. Я справді так думав? Сьогодні мені смішно. Так я повинен був думати. Ванда ніби все передбачила й отямилась перша. Здавалося, бурхливі хвилі винесли її на твердий берег. Спочатку вона була якась розслаблена, ніби скута, соромилася своєї наготи. Потім допитливо глянула на мене.

— Обернись до неба. Будемо дивитись на зорі. Нам уже нема спасіння.

Я мовчав, умираючи від сорому. Біля мене шелестіло щось, шелестіло.

— Завойовнику, — озвалася вона злісно, тоном, яким дарувальниця могла б звернутись до обдарованого. — Ти переміг. Тобі здається, що переміг? Що виграв битву єдиним помахом?.. Виграв битву, правда?

Я злякався. Знову відчув, як клубок підступив до горла, знову мене пройняв сором переможеного, хоч цим разом я був переможений не як мужчина. Через силу я встав, рукою зробив рух, ніби повертаючи ключа в замку.

— Ах, он як! — прошепотіла Ванда, гнівно тріпнувши волоссям. — То хоч підведи мене, герою.

Герой. Ну й клята, злякавсь я; ледве рота роззявить, уже й починає кепкувати. І, підвівши Ванду, я затулив їй рота поцілунком. Вона пручалась, а я довго-довго не пускав її. І все ж таки вона встигла сказати:

— Я й досі не знаю, хто ти… Тільки нікому не кажи, бо лихо мені буде.

— Вандо… не може бути лиха!

— Та помовч, прошу тебе.

Хоч вона мене й злякала, на серці було легко і спокійно. Я глянув на світ іншими очима. Геть обережність, якої я досі додержував так пильно, наче від цього залежала доля цілого світу. Зважував кожен свій крок, весь час боявся порушити конспірацію. А тепер ладен був прилюдно заявити, що мені начхати на самого Пілсудського, селяни в нашій окрузі сміються з нього, розповідаючи, як майбутній маршал рятувався в селі Уліна від російського війська, що настигло його: він переодягся в жіноче вбрання і сів доїти корову. Або я ще міг би сказати, що релігія — опіум для народу і що колись ми перетворимо костьоли на музеї та кінотеатри, і таке інше, і таке інше. Маєво червоних прапорів змете буржуїв до решти. Ванда геть змінилася — ось цього я й хотів.

Донька багатія, ендека. Але ілюзії розвіялись, ледве Ванда заговорила. Вона стояла відвернувшись, напіводягнена, не могла справитися з сукенкою. Чи справді так?

Навмисне вовтузилась, тепер я це розумію. Її схилена голова виразно вимальовувалась у місячному сяйві. Ну та й гава ж я, от же ж гава! Ох, як вона вміє наказувати.

— Застебни. Зумієш? Гудзики повідривались. Зумієш?

Завойовник. Веди до остаточної перемоги. Від перемоги до перемоги. Зумієш? — насмішкувато питала вона, повернувшись до мене лицем, а я стояв, втягши голову в плечі. Це виглядало так, ніби вона шпетила недотепу чоловіка при чужих людях. Зумієш? Та розмірковувати часу не було. Ванда безупинно говорила, не пам’ятаю вже що. Тепер я розумію, чого вона лютувала.

— Зумієш застебнути гудзичок за гудзичком? Боже, боже, що я наробила! Повідривалось на мені геть-чисто все.

Ох, я не міг і поворухнутись. Мене сліпили дівочі перса.

Де були досі мої очі? І ото я нехтував цим світлом?

Куди ж тепер від нього подінешся…

Іще й потім, рік чи два, Ванда мене вабила, простотаки чарувала. Та й самій їй дуже подобалися власні перса. Білі грона. Хоч вона завжди намагалась показати (прикидалася!), що зовсім не цінує жіночу принадність, і підкресленою байдужістю до уборів неначе хотіла приховати свою грішну вроду. А ось зараз: візьми, скуштуй, ну, що, солодко? Цілуй, цілуй, мій маленький… Я вгадував у тремтінні її губ ці слова, принизливі для такого богатиря, яким себе вважав.

На початку війни якось я застав її роздягненою в селянській хатині. Вона стояла перед дзеркалом; облизала язиком губи, повернулась боком, ніби приміряла сукню, —