Експансія-I - Юліан Семенов

Єдина втіха: мої хлопчики бігають до океану, пляж недалеко від дому, напрочуд гарний. І ночі тут такі чудові, Пол, такі незвичайні! Ми сідаємо з Елізабет на подвір'ячку того будинку, де нам пощастило найняти три невеличкі кімнати (тут житло дорожче, ніж у столиці), п'ємо каву й слухаємо, як над нами літають якісь дивні птахи і перегукуються один з одним, сховавшись у стрілчастих кронах гігантських пальм, які — мабуть, через їхній ріст — здаються мені такими ж гонористими, як верблюди.

До речі, приїжджав Макайр, знайшов мене, приніс віскі, фрукти й печиво, просиділи півночі за розмовами. У нього все гаразд, працює в державному департаменті, передавав тобі вітання, хотів написати, а чи написав? Він ще спитав, чи не давав тобі Брехт п'єси «Вжити заходів» перед тим, як ти полетів до рейху в сорок другому. Я сказав, що не знаю про це. Він під враженням драматургії Брехта, я їх познайомив, Макайр був у захваті, ти ж знаєш, як він може захоплюватись. Правда, раніше він захоплювався бейсболом, але, мабуть, на старість усіх починає вабити до вічного, а що є більш вічним під сонцем, як думка?!

Я дуже довго роздумував над твоїм листом. Я ще не готовий до суперечки. А може, не до суперечки, а навпаки, до згоди. Спочатку мені здалося, що ти просто роздратований, і причина цього роздратування — твоє горе з Лайзою. Повторюю, забудь про неї. Чим швидше ти це зробиш, тим буде краще. Я знаю, що кажу. Але що більше я вчитувався в твої рядки, то більше розумів, що справа тут не в твоїй роздратованості, а в тому, що в тебе інше бачення, ти все ще в ділі, на відміну від мене.

Подумай і напиши мені про те, про що я тобі розповів. Як би ти поводився на моєму місці?

Твій Грегорі Спарк.

Р. S. Про твоє прохання з приводу нацистів. У Лісабоні надзвичайно цікавим бісом був якийсь Гамп з військового аташату, але начебто це його псевдонім, справжнє прізвище чи то Веккерс, чи то Віккерс. У нього були дуже сильні зв'язки з портовиками та власниками пароплавних компаній, що плавали в Латинську Америку.

Славиться він ще й тим, що мав цілий штат розкішних дівок, яких поставляв дипломатам. У нього були не тільки європейські жінки, а й дуже добре підготовлені азіатки, здебільшого японки і таїландки, що приїхали сюди з Парижа, коли почалася війна.

Що з ним сталося потім, я не знаю. Як тільки ще щось згадаю — напишу.

Твій Г. С.»

ШТІРЛІЦ-Х

(Бургос, жовтень сорок шостого)

Штірліц розплющив очі, відчувши, що помолодів на десять років, легко встав з високого дерев'яного ліжка, не боячись відчути той біль у попереку та лівій нозі, який постійно мучив його всі ті місяці, поки він лежав нерухомо в Італії, та й тут він давався взнаки, особливо на перших порах, коли він примусив себе відмовитись від ціпка, бо впадає в очі всім, він не любив вирізнятися із загальної маси, звичка — друга натура, нічого не вдієш, як-не-як з початку двадцятих років він жив за кордоном, за чужим паспортом; двадцять чотири роки, майже половину життя, провів серед чужих, за легендою. Він не дуже розумів, навіщо йому й зараз тут, у Мадріді, все ще треба бути непомітним, таким же, як і всі, але він відчував, що саме так він мусить поводитись, чекаючи того моменту, коли настане час шансу, а в тому, що цей час рано чи пізно настане, він забороняв собі сумніватися.

Штірліц налив води у великий емальований таз; глечик був не баскський (у тих безумні кольори, всі гончарюють як кому заманеться), скоріш андалузький, біло-голубий — цей колір холоду потрібен тамтешній сорокаградусній спеці, є хоч на чому спочити очам; вода за ніч нагрілася, хоча з гір тягло, прохолодою, все-таки жовтень; він довго вмивався, потім добряче розтер тіло рушником і відчув після цього якусь особливу бадьорість — уже забув, коли й було таке, мабуть, у Швейцарії після останньої зустрічі з пастором, як переконався, що роботу зроблено і в Даллеса нічого не вийде з Вольфом, наші не дозволять, чорта пухлого, ми рукаті…

Він спустився вниз, у невеличке кафе; за столиками ні душі, осінь; раніше, в часи республіки, сюди приїжджало багато туристів, жовтневі кориди найцікавіші, парад зірок, а після того як прийшов Франко, жоден іноземець у цю країну не приїздить, який інтерес навіщати фашистів, усе регламентовано, усе заборонено; кращі фламенко емігрували, чимало з них оселилися у Мексіці, на Кубі, в Аргентіні та Чілі, в музеях порожньо, народ неписьменний і напівголодний, не до картин і скульптур, заробити б на хліб насущний.

Старенька з чорною пов'язкою на сивому волоссі, а тому схожа на піратську матір, принесла йому каву, два шматочки хліба підсмажені на маслиновій олії і мармелад.

— А тортільї немає? — спитав Штірліц. — Дуже хочеться гарячої тортільї, я добре заплачу.

— У нас не готують тортілью, сеньйоре.

— Може, є де поблизу?

— Хіба що в дона Педро… Але він відчиняє свою кафетерію о восьмій, а зараз ще тільки пів на восьму.

— Який жаль!

— Може, хочете омлет, я приготую.

— Омлет? — перепитав Штірліц. — А картопля у вас є?

— Є й картопля, сеньйоре. А чого ж їй не бути…

— То чому ж не залити смажену картоплю з цибулею яйцями? Це ж і є тортілья, як я розумію.

— Взагалі це так, але я вже сказала, що в нас не готують тортільї. Це треба вміти. Не можна, щоб у кожному домі вміли все. Я вмію робити смачний омлет, про це всі знають на вулиці, от ним і можу вас почастувати…

— А чому не можна вміти все в кожному домі? — здивувався Штірліц. — По-моєму, це дуже добре, якщо всі вміють усе.

— Тоді не буде обміну, сеньйоре. Кінець торгівлі. Як же тоді жити людям? Треба, щоб кожен на вулиці вмів щось своє, тільки так добре робив, як не вміють цього робити інші. На нашій вулиці дон Педро готує тортілью та ще мигдаль у солі. Донья Марі-Кармен — паелью з куркою[24]. Дон Карлос славиться тим, що робить паелью з маріскос[25]. Я пригощаю омлетом, а дон Франсіско відомий тим, що варить худіас і тушкує потрухи, які йому привозять з Пласа де