Куди залітають лиш орли - Алістер Маклін

— Швидше! Швидше! — Сміт відчинив дверцята вагончика. — Всі сюди! — Він підняв з підлоги Шафферового пістолета, якого ті троє покинули в поспіху, і обернувся, почувши з-за дверей лютий собачий гавкіт та удари молотів.

Перша перешкода вже впала, тепер на шляху ворогів залишилися тільки ці нижні двері.

Мері з Шаффером були вже у вагончику. Джонс, однак, не рушив з місця. Він стояв зі Смітовим автоматом у руці, дослухаючись, як молоти гатять у двері. Обличчя його здавалося безтурботним. Потім він, ніби вибачаючись, сказав:

— Боюся, я справді погано переношу висоту. Але зараз річ в іншому.

— У вагончик! — майже просичав Сміт.

— Ні. — Джонс похитав головою. — Ви чуєте? Через хвилину вони виб'ють двері. Я залишуся.

— Ради Бога! — роздратовано заволав Сміт.

— Я на двадцять років старший від кожного з вас.

— Гаразд, — з розумінням промовив Сміт. — Хай вам щастить, містере Джонсе. — З цими словами він згріб ошелешеного актора в оберемок і запхав його до вагончика. Тоді підскочив до пульта, перевів до краю шкали важіль ходу, відпустив гальмо й уже коли вагончик рушив, вскочив у дверцята.

Коли вони виїхали з-під даху станції, в двері почали бити, здавалося, вдвічі дужче. У «Шлосс Адлері» не знайшлося ні відбійних молотків, ні зварювальних апаратів — досі в них не виникало потреби. Але це Сміта мало втішало. Годі було сподіватися, що пара залізних завіс довго витримає цей натиск. Сміт причинив дверцята. Шаффер сидів скулений, тримаючись руками за голову. Мері опустилася навколішки, сива Джонсова голова лежала в неї на колінах. Минуло хвилини зо дві, перш ніж актор поворухнувся. Тоді Мері поглянула на Сміта. На обличчі в неї з'явилася зморена усмішка.

— Все гаразд, — промовила вона. Усмішка на її обличчі згасла. — Я вже гадала, що ти не повернешся.

— Знаєш, так гадала не тільки ти. Після цього всього я маю вийти на відпочинок. За останні п'ятнадцять хвилин я використав запас талану на все своє подальше життя. Та й у тебе вигляд зараз не надто веселий.

— Не веселий, — погодилася вона, намагаючись не звертати уваги на сильну хитавицю. — Щоб ти знав, у мене морська хвороба. Коли б моя воля, то я обрала б якийсь інший транспорт.

— А ти ще не їздила там! — Сміт показав рукою на стелю. — Тоді б ти зрозуміла, що зараз ми їдемо першим класом. О! Проїхали другий пілон. Це вже півдороги.

— Лише півдороги. — Помовчавши, вона запитала: — А що буде, коли вони зламають двері і вдеруться на станцію?

— Переведуть важіль, і ми поїдемо вгору.

— Хочемо ми того чи ні?

— Хочемо ми того чи ні.

Карнебі-Джонс повільно підвівся, доволі спантеличено озирнувсь і промовив до Сміта.

— Це була брудна витівка з вашого боку.

— Нічого іншого мені не лишалося, — сказав Сміт, ніби вибачаючись. — Тож перепрошую, я шкодую, що так учинив.

— А я — ні. — Карнебі-Джонс ледь помітно всміхнувся. — Часом мені здається, що я народжений таки не на те, щоб бути героєм.

— Так само і я, мій друже, так само і я, — сумно промовив Шаффер. Він забрав руки від голови й поволі озирнувся. Погляд його був усе ще осклілий і безтямний, але слабкий рум'янець уже проступив на правій, не заюшеній кров'ю щоці. — А наші троє друзів… що сталося з ними?

— Мертві.

— Мертві? — Шаффер недовірливо похитав головою і застогнав. — Розкажете мені про це. Але не тепер.

— Він не знає, що втратив, — прокоментував Сміт. — Але як там ті двері — все ще стоять? Чи завіси вже зірвано, і хтось уже готується перевести важіль? Чи…

— Годі про це! — В голосі Мері пролунали істеричні нотки. — Годі говорити про це!

— Вибач, — лагідно промовив Сміт, торкаючи її за плече. — Ми вже проминаємо останній пілон і за якусь хвилину будемо в теплі й безпеці.

— В теплі й безпеці, — з гіркотою передражнив його Шаффер. — Ось коли я сидітиму в «Савої» з меню в руці, тоді я справді почуватимуся в теплі й безпеці.

— Дехто завше думає тільки про те, як напхати шлунок, — зауважив Сміт. А самому йому до горла підступав огидний клубок. Серце калатало повільно й важко. Він раптом помітив, що мимоволі зіщулився, чекаючи миті, коли вагончик здригнеться й поповзе вгору. Він вирішив порахувати до десяти, але, дорахувавши до п'яти, раптом побачив бліде наче крейда обличчя Мері, пооране зморшками, що робили її років на п'ятнадцять старшою, — і йому стало соромно за себе. Він підсів до неї і обійняв її за плечі. — Все буде гаразд, — промовив обнадійливо. Раптом йому й самому стало легше. — Адже дядько Джон казав, що все буде гаразд. Трохи зачекай — і сама побачиш!

Мері поглянула на нього й спробувала усміхнутися.

— Хіба ж дядько Джон завше має рацію?

— Завше! — впевнено відповів Сміт.

Минуло ще двадцять секунд. Сміт устав, підійшов до передніх дверцят і визирнув. Місяць сховався за хмари, і обриси нижньої станції було ледве видно. Сміт вернувся й поглянув на Мері, Шаффера й Джонса. Всі вони дивилися на нього.

— Лишилося не більше сотні футів, — повідомив Сміт. — За кілька секунд я відчиню дверцята. Тоді до землі зостанеться якихось футів п'ятнадцять. Щонайбільше двадцять. Якщо вагончик спиниться, ми зіскочимо. На землі шар снігу футів два-три завглибшки. Ми собі навіть нічого не зламаємо!

Шаффер уже хотів був кинути якусь репліку, але згубив думку і знову знеможено опустив голову на руки. Сміт відчинив передні дверцята, намагаючись не звертати уваги на крижаний вітер за ними, поглянув униз і відразу зрозумів, що надто оптимістично оцінив відстань до землі. Вона була щонайменше футів п'ятдесят — цілком достатньо для того, щоб скрутити собі в'язи. Але й про