Гості з греків - Юрій Дмитрович Ячейкін

Стьобнув нагаєм коня Шурхан, спорожнів лівий берег.

Незабаром із-за возів вийшов здоровезний печеніг, з виряченим оком, перебитим носом і пошрамованою щокою. Мацав м’язи, ляскав себе по дужих плечах. Підійшов до берізки, схопив її під самий корінь, силувався і тужився, аж поки не видер із землі. Підняв дебелий білий стовбур з тремтливими листочками і кинув. А тоді вивернув з землі порослий мохом грубезний валун, виважив його, багровіючи, над головою, швиргонув у бік русів. Шубовснув валун у воду посеред Трубежу. Показав печеніг свою дику руйнівну силу, стояв тепер — руки в боки, скалив жовті зуби в вовчому оскалі. Вдарив кулацюрою в широкі груди і гукнув:

— Я — Яман![3]

Стояла Смерть на лівому березі з безжальним, потворним обличчям. Чекала. Хто її пересилить?

Зібрав до шатра князь Володимир бірючів, звелів кликати по всьому стану охочих поєдинщиків. Кликали бірючі, та не докликалися: багато серед воїнства досвідчених і вмілих ратоборців, багато добрих молодців, та вийти треба було без щита, без списа, без меча — голіруч схопитися з диким пече-ніжином. А переможе ворог — битва загримить. Кожен зважував свою силу, гнітився тяжкою думою — не себе жалів, а про товаришів думав. Адже йти на печеніжина слід з певністю в перемозі, щоб жодна родина не осиротіла на Русі. А такої певності, коли треба одному вийти за всіх, ніхто не мав: надто дужий був супротивник.

Чекав ратоборця князь, і тривожно було у нього на серці. Не було зараз у війську його найкращих, найсильніших мужів-богатирів, бо ходили вони під рукою Іллі Муромця. А славний воєвода разом з Добринею чомусь забарилися, не повернулися з походу, хоч у фортецю Воїн давно послано нагального гінця. І це теж непокоїло князя.

Відкрите шатро Володимира для кожного — для боярина і дружинника, огніщанина і ремісника, воїна і ратая — для кожного, якщо людина йде до князя з ділом. Чекав князь, щоб прийшов охочий, і дочекався.

А прийшов до нього старий муж. М’язистий, жилавий, але старий, з геть побілілим волоссям. Низько уклонився князеві і випростався.

— З чим прийшов чоловіче?

— З ділом до тебе, князю.

— Сідай кажи, коли діло є.

Сів на щит старий і сказав:

— Є в твоєму війську ратоборець, сильний за печеніжина, тільки сором’язливий — не відгукнувся на клич бірючів.

— Хто він?

— Син мій, найменший, а привів я тобі на рать п’ятьох синів.

— Як звуть його?

— Ім’я його — Ян. А звуть його, як усіх нас, — Усмошвець.

— Чим же твій Ян силу свою виявив?

— Змалку його ще ніхто не зборов.

— То ще не доказ, щоб вийти проти печеніга.

— Послухай, князю, був один випадок. М’яв Ян у чані волов’ячу шкуру, а я за щось не по правді насварився на нього. Ян до старших слухняний, слова не мовив мені, хоч розсердився. Так розсердився, що й сам не помітив, як подер ту шкуру, ніби то був зотлілий шмат… Більше я ніколи не сварився на нього.

— Добрий молодець! Що ж, веди його до мене, слухняного.

— Чекай, приведу зараз.

Пішов старий і скоро повернувся. А з ним прийшов юний отрок, сором’язливо нітився під допитливим оком князя, рожами горіли його щоки, аж вуха рожевіли. Був широкий в раменах, кремезний, але середній на зріст, не вищий за князя, якщо порівняти — на голову нижчий від славного богатиря Іллі Муромця, який десь забарився… І огорнули князя сумніви.

— Зможеш? — запитав суворо, поки що словом хлопця випробовуючи, щоб зайва самовпевненість бідою не обернулася.

Ніяково знизав хлопець плечима, відповів щиро:

— Не знаю, ласкавий князю! Дужий печеніг, хтозна, чи мені його пересилити. От якби мені іспит зробити: візьміть здорового могутнього бика, розлютіть його розжареним на вогні залізом та й пустіть на мене. Подужаю бицюру — вийду на печеніга.

— Молодець! — похвалив Володимир-князь. — Гарне і розумне слово мовив. Так і зробимо. Бо ліпше загинути одному від бика, аніж поставити під удар багатьох.

А коли розлютили бика, сталося несподіване, чого ніхто й не чекав. Коли ринув бицюра на отрока, думали — вхопить він роз’ярену тварину за ноги, як це завше у таких випадках робилося, і ламатиме бичачу шию, поки не подужає і не покладе на бік. Та хлопець раптом, останньої миті, ухилився. Ухилився і вхопив бика рукою за бік. Шалено пролетів повз нього бик, заревів від болю, а хлопець лишився на місці, тримаючи в руці чималий шмат бичачої шкури з м’ясом.

Усі приголомшено мовчали. Тільки бик ревів, скалічений.

Підійшов до Яна Володимир-князь, поклав руку на плече отрока і мовив:

— Можеш боротися з печенігом!

Наступного ранку обрані з обох боків воїни виміряли рівне місце для борців-поєдинщиків. Виміряли і стали на межі збройні, одні проти одних, для безпеки своїх ратоборців, щоб не трапилося ніякого підступу.

Одразу ж вийшов печеніг з вовчим оскалом, вдарив себе в груди:

— Яман!

А коли побачив супротивника, меншого від себе і тому поряд з ним непоказного, ще страшніше вискалився.

Поволі зближалися, сторожко і хижо, ніби тримали їх в напрузі безліч неспокійних очей. Чи гриміти вояцьким мечам, чи мирно розійтися? Усе зараз вирішували ці двоє, за котрими слідкували обидва війська, бо вони були зараз тими терезами, котрі виважували війну і мир.

Хто пересилить? Що переважить? Війна чи мир?

Зійшлися поєдинщики і вмить обіруч схопилися. Затисли один одного в залізних обіймах, завмерли, ніби ногами в ґрунт вросли, закам’яніли, тужачись.

А з обох боків, де скупчилися воїни, було так тихо, ніби всі звуки пропали, ніби вітер вмер, ніби сама земля тамувала подих. І в цій тиші нараз почувся виразний, сухий хрускіт кісток.