Атлантида - Девід Гіббінс

— Енді зменшив намагніченість, зробивши мембрану напівгнучкою: це треба було зробити, щоб тиск за дверима міг урівноважитися з тиском у камері. Тут він становить 9,8 атмосфер, відтак, ми на майже стометровій глибині. Маємо тільки півгодини.

Зменшивши потужність своїх ліхтарів, щоб відблиски не заважали їм усе чітко бачити, дослідники помітили на дверях те, що раніше бачили лише на голограмі. На кожній половинці було викарбуване величне рельєфне зображення бичачих рогів у натуральну величину.

Костас витяг із пояса для інструментів якийсь пристрій.

— Я поцупив це з геофізичної лабораторії ММУ, — сказав він. — Радар, здатний бачити крізь поверхні. Він випромінює електромагнітні хвилі в широкому діапазоні та дає зображення речей, розташованих під поверхнею матеріалу. Ми називаємо його акустичним прожектором. Сигнал радара проникає лише на п’ять метрів, але цього достатньо, щоб з’ясувати, чи є по той бік тверді перешкоди.

Витягнувши антену давача, він почав плавати вперед-назад попід дверима. Нарешті зупинився біля щілини між половинками.

— Усе чисто, — проголосив він. — Опір зникає за півметра, отже, саме такими завтовшки є двері. Я ретельно дослідив поріг, і там не має бути нічого такого, що завдасть нам проблем.

— А корозія металу? — поцікавилася Катя.

— Золото майже не піддається впливові морської води.

Повернувши прилад на місце, він вигнув пальці над виступом порога. Кілька разів посунувшись уперед і назад, він промовив:

— Отак.

Змахнувши ластами, Костас різко кинувся вперед, на двері. Минуло кілька секунд, і він зупинився, так нічого й не домігшись. Двері стояли так само непохитно, як і скеля, з якої був видовбаний дверний прохід.

— Нічого не відбувається, — тихо промовив грек.

— Почекай, подивися на це.

У метрі над головою Костаса висів Джек, його скафандр був обліплений бульками видихуваного повітря. Увагу привертала одна цікава деталь поверхні дверей, замала, щоб її можна було побачити на голограмі. Це було незначне заглиблення у формі блюдця, розташоване між двома парами бичачих рогів. Заглиблення лежало точно на щілині між половинками дверей, і було схоже, що двері опечатано за його допомогою.

Катя наблизилася до Джека й доторкнулася до «блюдця».

— Імовірно, це кришталь, — сказала вона. — Тут складна поверхня, прямі кути та пласкі ділянки.

Кришталь був бездоганний, настільки чистий, що майже прозорий. Рухи Катиної руки, що обмацувала поверхню, нагадали чоловікам жести артиста-міма. Коли вони зменшили потужність своїх ліхтарів, почала обрисовуватися форма кристала. Промені відбивалися від поверхні, відкриваючи кути та грані.

Джек підплив ближче і раптом побачив, що ця фігура йому знайома.

— О Боже! — промовив він. — Символ Атлантиди!

На кілька секунд вони застигли нерухомо, дивлячись на двері й геть забувши про випробування, крізь які їм довелося пройти впродовж останніх годин: збудження від зустрічі з надзвичайним відкриттям знову взяло над ними гору.

— Коли ми плавали в «Акваподах», то бачили цей символ, викарбуваний на стінці перед пірамідами, — сказав Джек. — Тож і тут його наявність цілком логічна.

— Дійсно, — погодилася Катя. — Це щось на зразок талісмана, що засвідчує святість цього місця.

Костас притулив шолом до кристала.

— Просто неймовірно, наскільки акуратне різьблення, — сказав він. — Більшість сполук на базі кварцу недовго витримали б у воді з таким високим вмістом сірки: вони б укрилися патиною.

Заглиблений у роздуми Джек уважно дивився на двері. Раптом він вигукнув щось і витяг довгастий пакунок, що лежав у його кишені поруч із «Береттою»:

— Я взяв із собою свій власний талісман.

Він розгорнув копію золотого диска із затонулого мінойського корабля. Від поверхні відбився промінь ліхтаря.

— Ось він, ключ від Атлантиди! — тріумфально промовив Джек.

— Ну звичайно! — підхопив Костас і, взявши диск із рук Джека, почав розглядати його. — Опуклість достеменно відповідає западині на дверях. Символ розташований на реверсі диска та втиснений у метал, натомість кристал являє собою відбиток аверсу. Диск має пасувати до дверей, як ключ до свого замка.

— У мене було передчуття, що він нам знадобиться, — заявив Джек.

— Ці двері нізащо нам не піддадуться, тож диск — це наш єдиний шанс, — сказав Костас.

Джек підплив до дверей і зупинився просто перед ними. Катя наблизилася до нього з лівого боку.

— Існує лише один спосіб з’ясувати, — промовив Джек.

18

Коли Джек простягнув руку з диском до кристала, той, здавалося, притягнув її, — наче в ньому жила якась первісна сила, що прагнула з’єднати дві половинки цілого, роз’єднані вічність тому. Як вони й сподівалися, диск ідеально ліг на западину у дверях, зробивши їхню поверхню абсолютно гладкою.

— Є, — тихо промовив Джек.

Притиснувши долоню до диска, він ластами натиснув на двері. Диск різко посунув уперед і швидко повернувся за годинниковою стрілкою, змусивши воду закрутитися, наче від невеличкого Гвинта. Коли він нарешті зупинився, почувся низький скрегіт. Тоді диск відділився від дверей, і вони розчинилися.

Джек розкрив їх іще ширше — ті майже не опиралися. На мить стало темно: крижана вода з камери вирами змішувалася з морською водою за дверима. Джек стиснув зуби, аби стримати зойк: він відчував пронизливий біль там, де крізь діру в його скафандрі потрапляла вода, лише трохи тепліша за кригу. Костас і Катя побачили, що йому боляче, однак вирішили дочекатися, поки він сам упорається зі своїми відчуттями.

Костас проплив над порогом і тепер розглядав механізм, що відчиняв двері.

— Неймовірно, — пробурмотів він. — Двері тримав гранітний засув у формі двох схрещених брусів. Верхня площина була сполучена з западинами у скелі, подібно до зубців триба. Кришталь також був урізаний у кам’яний циліндр. Коли Джек натиснув на диск, триби прокрутилися.

Костас зняв диск із кристала та передав його Джекові.

— А як кристал сам прокрутився? — спитала Катя.

— До кінців бруса приєднано вагар, імовірно, схований у порожнинах збоку від порога. Коли триби стикуються, вагар роз’єднує перехрестя засува та прокручує циліндр.

— Тим, хто підходив до дверей, ця автоматика, напевно, здавалася чудом, рукою Божою, — зазначив Джек.

— Цей механізм справляє враження й на сучасну людину.

— Простота, економічність структури, надійність матеріалів… — усміхнувсь до Каті крізь скло скафандра Костас. — У Массачусетському технологічному інституті цей винахід міг би здобути першу премію на конкурсі студентських робіт.

Вони увімкнули головні ліхтарі на повну потужність. Вода перед ними була кришталево-прозорою: адже впродовж усіх минулих тисячоліть сюди не проникали осади.

Промені світла почали наповнювати приміщення, відбиваючись від кам’яних стін. Учені дивилися на прямокутну кімнату розміром із торпедний відсік субмарини. Просто перед ними височів масивний п’єдестал, видовбаний із суцільної скелі.

— Це вівтар! —