Безумці - Олександр Ашотович Насібов
В наручниках і ті, що йдуть слідом. Це теж військові, але, певно, солдати. Німці? Ні, у тих інша форма. Та й ці зовні не такі: смугляві, схожі на жителів півдня. У того, що йде останнім, кремезного здорованя з сережкою у вусі, кучеряве чорне волосся.
Позаду іде Вальтер з автоматом напоготів.
Незнайомців п'ятеро. Карцов пригадує: стільки ж було касет-циліндрів. Хто ж ці люди? Американці чи англійці?
Група рухається в напрямку до лагуни. Кроки стихають.
Постоявши, Карцов виходить з укриття.
Звичайні процедури у Рішер Карцов робить машинально. Двічі він ловить себе на тому, що, припинивши роботу, тупо дивиться пацієнтці в обличчя. Нервує й вона: прискорений пульс, неспокій в очах.
— Що там скоїлося? — запитує Рішер. — Я чула, мимо пройшли люди, кілька чоловік…
Карцов не встигає відповісти. Двері відчиняються.
Це Абст. Він вітається, розпитує про самопочуття хворої.
— Давно ви тут? — запитує Карцова.
— Хвилин двадцять, шеф. Я прийшов у призначений час. Вам здається, я спізнився?
Абст не відповідає. Помовчавши, звертається до хворої.
— Де ваш ключ?
Рішер кивком вказує на двері.
— Я замкну вас, — каже Абст. — Замкну на годину або півтори. Рейнхельт, постарайтеся розважити свою підопічну. Сьогодні вам надаються всі можливості випробувати благотворний вплив психотерапії.
Посміхнувшись, він виходить і замикає двері. Чути, як двічі обертається ключ у замку. В кімнаті тиша. Рішер тяжко дихав.
— Випийте. — Карцов подає їй склянку води.
— Що там скоїлося? — знову питає вона. — Привезли нову партію?.. Ви бачили циліндри, які спливали з-під води?
— Бачив.
— У циліндрах були люди… Це їх провели повз двері?
— Так.
— Скільки?
— П'ятеро.
— Боже мій, — шепоче Рішер, — боже, ще п'ятеро!
— Хто вони? Що з ними зроблять?
— О, ви все добре знаєте! — Рішер з ненавистю дивиться на Карцова.
— Ні, каже він, — я багато про що догадуюсь, але нічого не знаю напевно.
— Брехня!
— Мене замкнули з вами. Подумайте: чому? — Карцов витягає з кишені касету з плівкою. — Ваша, — каже він, тримаючи касету на долоні. — Там, у розколині біля лагуни, ще чотири таких валики. І кінокамера.
В очах Рішер жах.
— Ви необережні, — мовить Карцов. — Хіба можна так ризикувати?
Він подає касету.
— Візьміть і викиньте. Беріть же!
Рішер ледь помітно хитає головою.
— Не можна?.. А, розумію: її треба зберегти. І інші теж?.. Гаразд. — Карцов ховає касету до кишені. — Гаразд, я сховаю їх надійніше. І кінокамеру. Вони будуть цілісінькі, не турбуйтесь. Я вкажу вам місце… — Він бере Рішер за руку. — Скажіть, що зробить Абст з тими людьми?
Дівчина лежить нерухомо. По її обличчю розпливається блідість. Карцов жде.
У печері тиша. Довго тягнеться пауза.
— Марто, — наполягає він. — Марто, ми втрачаємо час. Відповідайте ж! Він уб'є їх?
— Ні, — шепоче вона.
— Що ж тоді? Операція?
— Не відразу. Спочатку тимчасово обезволить їх. Є препарат… Потім операція.
— Яка?
— Лоботомія.
— Я не зовсім розумію…
— Трансорбітальна лоботомія.
— Як її роблять?
Рішер підносить руку до обличчя, торкається пальцем верхнього краю очної западини.
— Звідси? — шепоче Карцов. — Яка мета операції?
— Людина позбавляється волі, пам'яті. Вона покірна, майже не мислить.
— Це назавжди?
— Не знаю.
— А брикети, якими годують плавців, навіщо вони?
— Якщо їх не давати, оперований незабаром перетворюється на параноїка. Це звір, захоплений манією вбивства. Потім він гине.
— І його не можна врятувати? Скажімо, повторна операція?
— Не знаю.
— А що коли препарат вприскувати здоровим людям?
— Він діє, та дуже швидко вимивається з організму.
— Розумію… Абст сам дійшов до всього цього?
— Він працював із спеціалістами. Практикувався в таборах.
— Ви були там разом з ним?
— Так.
— Невже допомагали йому?
— А ви? — Рішер дивиться на Карцова злими очима. — Самі ви що робите?
П'ятий розділ
Людей у наручниках привели на майданчик перед лагуною. Глюк жестом показує на кам'яний виступ недалеко від трапа.
— Сідайте!
Полонені стоять. Певно, не розуміють по-німецьки. Конвоїр хмуриться й повторює наказ, підсилюючи його рухом автомата.
Люди сідають на камінь.
Вони здивовані, спантеличені. Роздивляючись грот, неголосно перемовляються, знизують плечима. Німці стали осторонь і ждуть. З тунелю виходить Абст.
— Увага, встати! — наказує Глюк.
Полонені немов не чують. Молодий офіцер, що сидить скраю праворуч, одвертається і закладає ногу за ногу.
— Встати! — повторює конвоїр.
Абст рухом руки спиняє Глюка, який погрозливо підвів автомат.
— Встаньте, лейтенант, — каже він, і голос його звучить майже лагідно. — Ви зобов'язані встати!
Той, до кого звертається Абст, нерухомий, хоч і дуже хвилюється: груди так і ходять під кітелем, руки в кайданах напружилися.