Безумці - Олександр Ашотович Насібов

Абст приводить Карцова до свого робочого приміщення. Розмова триває.

— Час, час! — вигукує Абст і, сідаючи за стіл, гладить папугу. — Саме його й бракує нам з вами, дорогий Рейнхельт. Я б сам лікував її, та не можу — зайнятий, дуже зайнятий, колего. А попереду ще стільки важливого діла.

Абст бачить, ще співрозмовник почуває себе ніяково, і по-своєму тлумачить його стан: новий лікар наляканий, приголомшений. Що ж, дуже добре! Але в усьому треба знати міру. І Абст вирішує трохи розважити його.

Простягнувши до папуги руку, він двічі ляскає пальцями. У відповідь пташка спритно перекидається на сідалі. Ще щиглі — і новий пірует папуги.

— Подобається вам мій малюк?.. Це подарунок, Рейнхельт. Подарунок людини, котра виплекала й виховала мене.

Папуга одержує порцію корму. Абст певний час стежить, як птах дзьобає, потім звертається до Карцова:

— Так ось, Рейнхельт, ви повинні знати: незабаром сюди привезуть нову партію божевільних. Їх треба швидко підготувати до роботи. Це буде доручено вам. Подбайте, щоб до того часу Рішер видужала.

— Гаразд, шеф, я докладу всіх зусиль.

— Ну, а які ваші взаємини? Ви їй сподобалися?

— Не знаю. Здається, не дуже. Вона мовчить. Іноді плаче. Дуже нервова особа.

— Щось питала?

— Тільки те, що стосується лікування. І ще: коли-не-коли у мене просить сигарету.

— Рішер одержує скільки їй належить.

— Напевно, норму варто збільшити. В її стані…

— Гаразд.

— Ще прохання, шеф. Мені заборонено розмовляти з нею. Я маю на увазі розмови на абстрактні теми. Це створює додаткові труднощі в лікуванні. Не можна недооцінювати психотерапію. Ви прекрасно знаєте — для нервовохворого бесіди мають таке ж велике значення, як гімнастика, масажі або вітаміни. Може, знімете заборону?

— Добре, Рейнхельт, розмовляйте з нею. Одначе підкреслюю: тільки на абстрактні теми, як ви сказали. Базікайте про музику, про кіно або книжки. Жодного слова про політику, про становище в країні або про те, що діється в морі. І тим паче про вашу роботу тут. Поводьтеся так, наче вона стороння людина.

Від Абстового робочого приміщення до кімнатки Рішер півсотні кроків. Карцов повільно ступає коридором, що веде вниз. Він усе ще не заспокоївся від збудження, викликаного жорстоким експериментом Абста. Люди завжди люди, що б з ними не трапилося. Хворі, а тим більше ті, в яких ушкоджена психіка, потребують особливої уваги і піклування. Це елементарно. Але фашисти — і гуманізм! — Карцов знає, що роблять гітлерівці на окупованій радянській землі. Через лінію фронту просочуються повідомлення про злочини загарбників на Україні, в Прибалтиці, Білорусії. Втікачі-полонені розповідали про місто смерті на заході Польщі, в якому розстрілюють і отруюють газами сотні тисяч людей… А недавно пішов поголос: Бресті німецькі хіміки створили завод, де варять мило з людського жиру. Коли про це довідалися на кораблі, де служив Карцов, хтось із моряків узяв під сумнів: занадто вже неймовірно.

Неймовірно? У Карцова стискаються кулаки. Тепер він побачив, на що здатні фашисти!

Але ж німецький народ давав світові справжніх героїв. І в шерензі славних не останніми були медики. Карцов пригадує. Берлінський лікар Отто Обермайєр прищепив сам собі холеру й відмовився від лікування. До останьої хвилини він диктував асистентам все те, що відчував, — люди повинні були навчитися розпізнавати холеру, щоб краще боротися з нею… Мюнхенські медики Вернер і Бенцлер з цією ж метою заразили себе тифом.

В ім’я здоров’я і щастя людства лікарі повинні були експериментувати, і вони робили досліди на собі: заражалися чумою, пропасницею, проказою, піддавалися укусам тарантулів, змій…

Вони, ці лицарі та герої, і — Абст! Подумати тільки, у нього такий самий диплом лікаря, він також давав клят самовіддано служити хворим і тим, що страждають!

До кімнати Марти Рішер не більше десяти кроків. Карцов примушує себе в уяві перенестися до цієї дивної дівчини. Хто вона? Фашистка, така сама, як Абст, його віддана помічниця? Здається, в цьому важко сумніватися: Рішер робила те що тепер доручили Карцову. Та йому відомо и інше: Рішер проводила кінозйомку плавця на березі лагуни, плакала и жбурляла у воду брикети. А потім сховала в скелі свою камеру. Кілька днів тому, перебуваючи на майданчику, він вибрав момент і засунув руку в тайник — камера там і досі. Він порівнює все це з іншими відомими йому обставинами: благаннями Рішер відпустити її до Німеччини, істеричним припадком і спробою отруїтися, коли Абст відмовив. Таємна кінозйомка плавця плюс зйомки торпед та іншої секретної зброї, які вона могла робити раніше, і наполегливе домагання виїзду звідси — чи немає зв'язку між цими фактами? А що коли вона хотіла показати зняту плівку комусь у Німеччині? Кому? В усякому разі, не хазяям, які про все, що діється тут, звичайно, знають. Кому ж тоді? Можливо, комусь з опозиції гітлерівському режимові? Дурниця! Нема там ніякої опозиції, нема і не може бути. Людей, котрі не були згодні з фашизмом, убили або загнали в концтабори, а ті, хто уцілів, причаїлися, сховались у щілини, не насмілюючись вистромити носа. Лютий націстський терор знищив усе передове, світле, чим колись пишалася ця країна. Стоп!.. Карцов здригнувся від здогаду. Що коли Рішер — розвідниця? Для такого припущення є всі підстави. Та на кого вона працює? На американців чи на англійців. Може, вона росіянка?

Подумати тільки, тут у нього союзниця!

— Спокійно — шепоче Карцов, запалюючи сигарету. — Спокійно, не поспішай. — Він жадібно ковтає гарячий дим. — А якщо ланцюг твоїх міркувань — тільки домисел? Тоді неминуча помилка, котру вже не виправити. Спокійно, не роби квапливих висновків!..

Перед ним в коридорній стіні двері, пофарбовані в сіре з грубою клякою замість ручки. Він гасить сигарету і стукає.

Марта Рішер лежить у ліжку. В неї таке саме, як і у всіх розкладне залізне ліжко. Але вкрито хвору не брунатною казенною ковдрою, а червоно-білою смугастою периною.