П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
— Їхнє бюро — то тільки ширма, сеньйоре. І все-таки хто їх поінформував?
— Розумію вашу нервозність, але я тут ні до чого.
— Ми шукаємо тільки місце, де просочується інформація. Навіть якщо ви до цього причетні, з вами нічого не станеться. Ми нікому не погрожуємо, але сподіваємось, що ви підете своїм шляхом, сеньйоре.
Що заважало Гундлахові повернутись і піти геть? Гордість чи прикутий до нього пристрасний погляд Гладіс? Коли б він отак пішов від них, це означало б визнати все. Якби її тут не було, Гундлах би так і вчинив. Гладіс рішуче виступила на його захист, вона й думки не припускала про зраду. Звичайно, хтось підслухав розмову й робить усе, щоб посіяти між ними непевність і недовіру, і якби зараз слухав їх, то зрадів би, що досяг мети.
Данієль сів на лаву в парку, байдуже схрестивши на грудях руки, по ньому було видно, що він залишався при своїй думці і запропонував винести свою підозру на суд комітету. Гладіс відбулася жартом, сказавши, що не збирається поряд з ним сідати на «лаву підсудних». Виявилось, що головних членів комітету в Мехіко взагалі немає, вони зараз у Сильна мірі налагоджують контакт з архієпископом. Ці слова зірвалися з вуст Гладіс, і вона тут же дістала иагіику: треба ж думати, перед ким можна таке говорити! Хоч пан Рокемон і не мас злих намірів, але ж було б неприпустимою наївністю відкривати йому такі таємниці.
Гладіс набридла ця сварка, й вона послала обох своїх співвітчизників знайти нове приміщення. З нею тут рахувалися. Гладіс і Гундлах пообідали навпроти церкви тіла Христового, яку було перетворено на музей народного мистецтва.
— Не ображайтесь на них, — сказала Гладіс, — вони так багато всього пережили…
Гладіс раптом перевела мову на інше, вона взялася пояснювати, як чотири архітектори спотворили будівлю Палацу образотворчих мистецтв. Цьому будинку всього п'ятдесят років, і в ньому зберігаються видатні твори мексіканських скульпторів і художників, тут же міститься величезний концертний зал і Національний театр з двадцятитонною завісою. Сама будівля палацу така громіздка і важка, що протягом недовгого часу на чотири метри погрузилась у м'який грунт… Гундлах зрозумів, що Гладіс просто хоче відвернути свої й його думки від неприємного інцидента.
Поки переїздили в пансіон «Ронда», настав час рушати до Будинку профспілок. Але виникли нові клопоти: Гладіс мерзла від вечірньої прохолоди, треба було купувати пальта, адже їм скоро їхати до Європи. Хоча, зрештою, вона могла тремтіти й від хвилювання: американський журнал у ванній кімнаті, й наступний вихід на трибуну…
Перед тим як увійти до невеличкого залу, де засідав постійно діючий трибунал, Гладіс наділа окуляри, які закрили майже половину її обличчя. Її та Гундлаха посадовили відразу за представниками преси. Зал, який уміщав чоловік двісті, був переповнений. Дві жінки і троє чоловіків, сидячи на підвищенні, вели це своєрідне судове засідання; хтось вів протокол, хоча все записувалось і на магнітну стрічку.
З трибуни свідків говорив індіанець — гватемальський горянин. Важко добираючи слова, збиваючись і повторюючись, він розповідав про загибель рідного села. Його іспанська мова була дуже бідна, тому Гундлах розумів кожне слово, його вразив зміст виступу… В село прибула військова поліція, щоб заарештувати «комітет відбудови». Вони стріляли, проводячи обшук, забирали все, що їм подобалось, убивали худобу, ґвалтували жінок, палили хижі. Хотіли винищити все село. Але більшість мешканців повтікало. Люди поховались у горах та джунглях, живилися там самим зіллям, особливо страждали немовлята. Чим їх годувати? У матерів немає молока…
— Військові пробули в селі цілий тиждень і застрелили шістдесят селян. — Продовжував він, не підвищуючи голосу. — Навіть у церкві все перевернули, шукали зброю. Знайшли десь старовинну рушницю, яка ще більше розпалила їхню лють… Пораненим ніхто не надавав допомоги, бо у всій окрузі немає жодного лікаря. Перекрили всі дороги. Ні «швидкої допомоги», ні санітарів, ні пожежної команди з Сан-Маркоса до нас не пропустили. Мертвих вони закопали, коли трупи почали смердіти. Було заявлено, що людей повбивали партизани. Згодом хунта пояснювала, що військових викликали після того, як у селі поширився сморід і нібито було знайдено таємне кладовище… Але це брехня!
Свідки обвинувачення, змінюючи один одного, розповідали про різанину по селах, в залі лунали вигуки, іноді щось питали репортери; їм хотілося цифр і дат, просили продиктувати назву села й провінцію по літерах. В повідомленнях свідків звинувачення не все було гладко, але саме такі імпровізовані, кострубаті розповіді найбільш переконували Гундлаха і свідчили про відсутність будь-якої попередньої підготовки. Щирість безхитрісних, позбавлених будь-якої штучності і витіюватості виступів не викликала ніяких сумнівів, незаперечні факти вражали присутніх. Іноді в залі наставала приголомшлива тиша. Гладіс, що сиділа поруч з Гундлахом, аж заціпеніла від напруження, ніби роздавлена всім почутим. В її країні діється те ж саме!
— Політичні вбивства, інспіровані урядом, — підвів підсумки голова суду, за словами Альфредо, юрист із Швейцарії. — Іншого висновку зробити не можна. А тепер переходимо до наступного пункту…
Знову почався перелік жахливих злочинів. Боляче було навіть слухати. Опустивши додолу погляд, Гундлах мовчав, його думки плутались: «Колись у світі вже таке діялось, це ті ж часи середньовічної інквізиції, Тридцятилітньої війни в Німеччині, і причиною того завжди були і залишаються люди, які конвульсивно чіпляються за свої привілеї і владу!» Форум викривав численні страждання безіменних покривджених; інакше про них ніхто б і не дізнався. Такі події, звичайно, стиснуті в цифри і короткі повідомлення, відразу забуваються серед буденного життя, зникають за лоском і потребами високопоставлених осіб. Замах на якогось державного лідера або шефа концерну, так, це хвилює громадськість, розбурхує пристрасті, змушує журналістів описувати жахливість і мерзенність вчинку. Про це вони охоче галасують, ніби куля вбивці влучила в серце цілої нації або навіть всього людства і тяжко поранила писак.
«Їх мучить сумління, — мовив про себе Гундлах. — Вони намагаються приховати свою жадобу до сенсації, їхнє вдаване співчуття, фанатичність і лицемірний відчай це лише маскування — навіть перед собою — зв'язку між долею видатної особи і тиражу газети або платні того середовища, якому вони так ревно служать. На стражданнях
