Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар

Безустанна діяльність лорда Робертса, його войовнича, чисто солдатська красномовність, його безперечний авторитет полководця швидко підняли воїнський дух армії.

Уже одне усвідомлення, що з ними їхній «старий Боб», викликало у солдатів вибух ентузіазму і вселило їм упевненість у перемозі.

Тепер більш ніж коли чисельна перевага була на боці англійців. Страшна перевага! На ній неминуче мусив розбитися героїзм бурів, яким би великим він не був.

Склад англійської армії потроївся. Щодня прибували пароплави, переповнені людьми, кіньми, продовольством і боєприпасами. Англійська армія своєю чисельністю тепер перевищувала все населення обох республік разом з жінками і дітьми.

У Великобританії налічувалось тоді чотириста мільйонів жителів, а в двох малесеньких державах її противника було всього тільки двісті тисяч чоловік.[56]

Великобританія послала у Південну Африку двісті двадцять тисяч солдатів, тоді як бури за весь час війни не могли виставити більше ніж тридцять тисяч бійців.

В англійські війська безперервним потоком вливалися підкріплення з метрополії, в той час як бурські загони, відрізані від усього світу, зазнавали нічим не поповнюваних втрат у людях і спорядженні.

Могутня Англія, прагнучи покінчити з цією героїчною жменькою бійців, змушена була напружити всі свої сили і кинути на бурів таку кількість військ, якої вона ніколи не виставляла навіть проти Наполеона.

Якщо вона й здобуде перемогу, їй не доведеться особливо пишатися завоюванням, купленим такою ціною.

Отже, лорд Робертс розпочав свої воєнні операції, маючи все потрібне для перемоги, і з армією, достатньою, щоб вторгнутися в обидві республіки. При цьому він ще не мав потреби йти на допомогу обложеним генералам Мітуену і Буллеру, яких бури били нещадно.

Старий маршал готувався завдати вирішального удару під Кімберлі. Головні його сили зосереджувалися перед армією Кроньє, що мала витримати перший натиск.

Кроньє славився не тільки громадянською доблестю і військовими здібностями. Не менше відзначався він і своєю впертістю. Ця впертість, на якій розбивалося все, навіть сама очевидність, і мусила привести його до катастрофи.

У пакеті, який Зірвиголова привіз до Кроньє, разом з іншими документами був лист Жубера, де генерал давав Кроньє кілька порад у зв'язку з новою воєнною ситуацією.

«Бережіться старого Боба, як самого диявола, — писав Жубер. — Кажуть, він задумав щось нове. Це дуже розумний стратег. Він будує все на маневрі і уникає лобових атак. Боюся, що нас чекають обхідні рухи широким фронтом, які він може здійснити завдяки величезній кількості своїх солдатів…»

Кроньє, гордовито глянувши на справді грізні укріплення, побудовані бурами проти лорда Мітуена, стиха, ніби до себе, промовив:

— За такими мурами я не боюся нікого і нічого, навіть обхідного руху, думка про який переслідує Жубера. Робертс такий самий англійський генерал, як і всі інші генерали, з якими мені доводилося мати справу. На обхідний рух він не наважиться.

Кроньє допустився подвійної помилки.

По-перше, Робертс — природжений солдат, зобов'язаний високим становищем тільки своєму талантові полководця, — не був таким самим англійським генералом, як усі інші. По-друге, він наважився.

Усе сталося без зайвого галасу й тріскотні, без непотрібної балаканини і брязкання зброєю.

Повернувшись у табір Кроньє, Зірвиголова знову впрігся у тяжку службу розвідника. Тепер він служив під командою полковника Віллебуа-Марея, виконуючи цю небезпечну роботу із звичайною своєю винахідливістю і ретельністю. Він набрав загін з двох десятків молодих людей, таких самих спритних і сміливих, як і він сам. Серед них був, звичайно, і Поль Поттер. Фанфан був його лейтенантом.

З неймовірною відвагою, але і з нечуваною для таких юнаків обережністю Молокососи робили далекі об'їзди по всьому фронту Кроньє і поверталися завжди з цілою торбою важливих воєнних даних.

Чотирнадцятого лютого Зірвиголова щодуху примчав повідомити свого полковника, що англійські війська зайняли Коффіфонтейн. Це повідомлення було таким серйозним, що Віллебуа-Марей вирішив перевірити його особисто. Він поїхав один і повернувся дуже схвильований: Зірвиголова не помилився.

Полковник негайно сповістив про подію Кроньє. Той спокійно відповів, що все це цілком можливе, але немає ніяких причин. хвилюватися.

Проте Віллебуа-Марей з проникливістю вихованця сучасної воєнної школи відчував, що ця подія є тільки однією з частин широкого обхідного руху.

Наступного дня полковник, ще більше стурбований, ніж напередодні, знову поскакав у напрямі до Коффіфонтейна, цього разу в супроводі австрійського офіцера, графа Штернбсрга. Не доїхавши до Коффіфонтейна, вони зупинилися. Там точився бій. Гриміли гармати. Якийсь поранений англійський солдат запевняв, що сюди підходить лорд Кітченер з п'ятнадцятитисячною армією. Обидва офіцери бачили, як віддалік пройшло кілька англійських полків.

Іноземні офіцери помчали в Магерсфонтейн доповісти про це Кроньє. Але генерал вислухав їх байдуже і, знизавши плечима, відповів:

— Та ні ж, панове, ви помилилися! Який там обхідний рух! Його нема і не може бути. Навіть дуже великі сили не наважилися б на таку рисковану операцію.

Минуло ще двадцять чотири години.

На світанку полковник Віллебуа-Марей, взявши з собою вісім кавалеристів, вирушив у розвідку в напрямі до Якобсдаля. Напівдорозі він побачив, що англійська армія розтяглася нескінченною стрічкою, і з усіх сил поскакав назад. На свій великий подив він у бурських траншеях не помітив найменшої ознаки тривоги. Безтурботні бури мирно спали біля своїх возів.

Полковник зчинив тривогу. З нього стали сміятися.

— Але ворог зовсім поруч! Його війська от-от оточать і захоплять вас.

Бури відповіли новим вибухом реготу і незабаром знову захропли.

Віллебуа-Марей кинувся до