Привид Чорного острова - Віктор Григорович Безорудько

— Вони подають руку негрові. Ти перший білий, який сьогодні заступився за мене.

— У нас навчаються негри з Африки. Довелося зустрічатися.

Негр відпустив руку Олеся і запитав:

— Я не хочу, щоб ти сказав тим хлопцям, що тебе вдарив негр. Як тебе звати?

— Олесь. А тебе?

— Том. Давай вип'ємо.

У цей час прочуняв довготелесий, підвівся, струснув головою й посунув на Олеся. Він було вже й замахнувся своїм велетенським кулаком, але Том перехопив його руку і притиснув її донизу.

— Облиш. Він нам не заподіяв нічого поганого. Ми ж наймалися на цю яхту матросами, а не катами.

Ці слова, здається, переконали довготелесого. Той потер щелепу й вимовив:

— Рука в тебе, хлопче, важка. Дивно, мене ніхто не клав на підлогу з першого удару.

— Пробач. Коли б ти не кинувся на мене — не вдарив би, — сказав Олесь.

Том знайшов третю чарку. Випили разом. Однак довготелесий усе ще неприязно позирав на Олеся.

— Як собі хочеш, Том, але я скажу босу, що піти не схотів катувати хлопця.

— Говори. Морісон накаже тобі мене побити, а повернемося на берег — вижене. Але я хочу, щоб оцей росіянин у Москві розповів неграм, що я допоміг йому в біді.

Довготелесий охоче випив чарку і сказав:

— Мені до всього того байдуже. Хай що хоче, те й розповідає про мене. Але я його кулак запам'ятаю. — Налив собі ще чарку, випив і вийшов з каюти.

Мері кілька разів намагалася відчинити двері, але марно. Безперервна біганина по каюті не могла її заспокоїти. Тоді Мері захотілося трощити все, що було перед очима.

Спершу полетіла на підлогу дорога ваза з кришталю і срібла — одгвинтила її зі столика й пожбурила на підлогу. Кришталь бризнув, і скалки заграли самоцвітами. Мері злорадо милувалася ними. В стіні знайшла бар, і тоді вже на підлогу полетіли бокали, чарки, пляшки з напоями. В калюжах пінилося шампанське, текло струмками віскі. Від них гидко тхнуло.

Подивилася на стіни. Там висіли картини з чудовими краєвидами. Рука вже потяглася й туди. Але невідома сила спинила руку. На одній з картин зображено русалку, що вийшла з річки і зачаровано дивилася на небо. Чого вона чекала? На другій намальовано індійську красуню на тлі далеких гір. Ні, не можна нищити такого. Не можна!

Мері висунула шухлядку в столику і побачила там пістолет. Потримала його в руках, прицілилася в ілюмінатор і поклала знову до шухлядки.

Раптом у дверях клацнув замок, за ним — другий, і до каюти зайшов Морісон. Весело всміхався — настрій у нього аж занадто бадьорий. А чому б ні? Адже він ні в чім не завинив перед оцим дівчам. Мері кохає того хлопця? Вигадки! Морісон, наприклад, життя доживає і не знає, що то за річ така — кохання. Його вигадали ті, хто не вміє робити бізнес. Ну, хай трохи дівча постраждає за тим хлопцем, а його не стане — належатиме йому.

Побачивши, що каюту розгромлено, Морісон удавано засміявся:

— Ти й справді дикунка. Я своїм приятелям казав, що одружуся з дикункою. І не помилився. Знаєш, на світі багато прісних дівчат, а ти одна така. — Морісон підійшов до канапи й замирливо сказав: — Здогадуюся — ти вчинила цей розгром тому, що я так довго залишав тебе самотньою. Правда?

Морісон нахилився, збираючись узяти дівчину за руку. Мері кинулася на нього і вчепилася нігтями в щоки. Морісон одсахнувся й отетерів від несподіванки.

— Де Олесь? Де? Негайно ведіть мене до нього! — закричала Мері.

Морісон біля люстерка розглядав своє подряпане обличчя. Краплини крові котилися по щоках.

— За такі речі дорого платять. Міс Мері, ти забула, що тут я господар і що ми в морі.

— Не лякайте мене, я нічого не боюся. Скажіть, де ви поділи Олеся? Що маєте з ним учинити?

Сміхом відповів на запитання Морісон. Мері з огидою дивилася, як від того сміху в нього трясеться черевце.

— Забудь про нього. Як тільки скаже, де скарб, ми його скупаємо в океані, а не скаже — мої хлопці вміють ламати кістки. Отже, раджу згадати, що ти моя наречена. — Морісон простягнув руки й наблизився до Мері.

— Не підходьте! Кажу вам — не підходьте! Ви — гидкий і до того ж негідник! Не підходьте!

Але Морісон не зважав на вигуки, підступав усе ближче і ближче. Мері помітила, як хижо блищать у нього очі. Вона перебігла на протилежний кінець столу, швидко відчинила шухлядку і схопила пістолета.

— Зупиніться! Стрілятиму! — І націлилася в черево Морісонові.

Той остовпів, прикипів до підлоги. Та лихий блиск у його очах ще лишився.

— Кинь ту іграшку. Негайно кинь.

— Кажіть, де Олесь? Що з ним?

Помітивши, що дуло пістолета відхилилося вбік, Морісон мигцем вибіг з каюти. Тільки хотів її замкнути, як пролунав постріл.

Клянучи «наречену», — Морісон відійшов від каюти. Щоб якось заспокоїтися, запалив сигарету, але спокій не приходив. Тоді він виліз на палубу. «Хай трохи побіситься. Ще встигну її приборкати — дикунку. Таки стане моєю іграшкою. Усе зроблять гроші. — І почав думати про Олеся: — Цікаво, чи впоралися з ним хлопці? Чому ж вони не йдуть до мене? Невже й досі мовчить?»

Наблизившись до щогли, Морісон помітив, як звідкись, ніби з самого неба, на палубу зійшла велетенська постать. Машкара закривала її лице.

— Привид… — прошепотів Морісон. Сигарета випала з рук. Страх не дав йому й кроку зробити вперед — ноги не слухалися. Вдивлявся у привида, який ішов просто на нього. В його руках теліпалася біла шворка…

І знову