Привид Чорного острова - Віктор Григорович Безорудько

— Бачите, який помилковий тост. А я пив за свій успіх — за те, щоб вам, сер, не сказати.

Морісон сердито глянув на Олеся, потім додав:

— Знаєш, містере Олесь, я весь час мав намір закупити у вашій країні багато горілки й торгувати нею. На континенті нашому страшенно люблять російську горілку. Особливо «Московську».

— А «Українську з перцем» не куштували? — запитав Олесь.

— Не доводилося. Хіба є така? З перцем? Цікаво.

— Є. Беручка й сердита.

— Гадаю, нам слід перейти до іншої теми…

— Навіщо. Давайте ще про горілку. Дуже цікаво. Хочете — я вам назву деякі сорти?

— Годі. Сподіваюся, ти мені зараз скажеш про свою знахідку?

— Що ви маєте на увазі, сер?

— Сам розумієш.

— Ні.

— Я маю на увазі скарб.

— Навіщо нам про нього говорити, коли є ще багато різних цікавий речей на світі.

— Бачу, я не помилився. Здавна переконаний — росіяни не прагнуть до багатства. А ти ж комсомолець. Що це таке, я до пуття не знаю, — мабуть, якась дуже політична організація. Так?

— Так.

— От бачиш, я й тут не помилився. Напевне, ця комуністична організація забороняє мати власність, мати скарби? Серед ваших комсомольців немає ж мільйонерів?

— Вгадали. Немає.

— Бач, як багато я знаю про твою країну. А ще знаю, що російські хлопці справжні вояки. З ними можна мати справу. Звичайно, в розумних межах, які не дозволяють експортувати їхні ідеї. Я, наприклад, переконаний, що в Америці комуністи не потрібні. А за океаном — хай живуть.

— Дякую!

— За що?

— За дозвіл жити.

Морісон, відчувши іронію, трохи схаменувся й притримав свій запал.

— Я веду цю приємну розмову до того, що ти мусиш підкоритися своїй ідеології, відкинути всяку жадобу до багатства і сказати мені, де ж сховано скарб.

Олесь голосно і весело засміявся, підвівся з стільця й пішов до ілюмінатора. Звідти дихнуло на нього свіже, вологе повітря.

— Навіщо вам скарб? Ви й без нього людина багата.

— Багатству немає меж, — вимовив Морісон, глибокодумно позираючи на Олеся.

— Отже, домовилися, — вимовив Олесь, — я ніколи ні за яких обставин не скажу вам, де лежить скарб, бо він належить не мені й не вам.

— А золото там є?

— Є. Воно пограбоване у країнах, які зараз будують соціалізм. Золото їм знадобиться.

Здавалося, Морісон спокійно сприйняв те, що сказав Олесь. Він лише глянув на Олеся з іронічною усмішкою.

— Послухай, хлопче. Щось твоє ім'я погано запам'ятовується. Давай складемо угоду — половина скарбу тобі, половина — мені. Житимеш у нас, як у раю. Матимеш — чого схочеш. Сучасній молодій людині що потрібно? Вино, дівчата, машина. Ну, а коли того забажаєш — то н літак можеш мати. У вас там не продають літаків, а в нас — купуй. Подумай!

— Мені не треба думати над цим. Я вже обрав собі шлях у житті.

— Ви, росіяни, фанатики. Ти хочеш пожертвувати собою, так?

— Зовсім ні. Я хочу повернути скарб справжнім господарям. А жертвувати собою зовсім не збираюся.

— Я віддам тобі Мері, ти мені — скарб. Вона, напевне, кохає тебе. Врахуй одну обставину: я відмовляюся від своєї нареченої…

— Мері й так мені належить.

— Це теоретично. Зараз вона в моїй каюті. Говори, де скарб, і я тобі даю ключі від тієї каюти. Віддаю цю яхту.

— Не вийде так, сер. Я бажав би мати і Мері, і скарб.

Запала тиша. Морісон висмоктав ще чарку віскі, затягнувся сигарою й сказав:

— Чи тобі відомо, що скарб, який ти знайшов, є власністю моєю й моєї країни? Адже це територія не твоєї держави. Тому ти не маєш найменшого права володіти скарбом, а твій уряд ніколи не погодиться взяти на себе грабіжницьку роль. Існують міжнародні закони.

Олесь розгубився: він ніколи не думав над цим.

— Острів належить вам особисто, містере Морісон?

— Так. Але я громадянин своєї держави, і вона охороняє моє майно.

— Скажіть, а оця яхта також є територією вашої держави?

— Звичайно — де б вона не стояла.

— Мушу вас розчарувати, сер. На тому острові, що вам належить, немає ніяких скарбів. А та територія, де вони сховані, не належить вашій державі.

— Ти говориш дурниці. Коли скарби не на острові, то де ж вони?

— А це не обов'язково вам знати, сер.

Морісонові урвався терпець. Він підхопився з крісла, машкара доброзичливості зникла, очі люто заблищали. Олесь бачив люту, оскаженілу людину.

— Занадто багато береш на себе, хлопче! — Морісон натиснув на кнопку.

До кімнати увійшли двоє — велетенський негр, якого Олесь бачив на острові, й довготелесий білошкірий матрос із засмаглими довгими руками. Обидва покірно схилили голови.

— Пограйтеся з цим хлопчиком. Грайтеся, як схочете, доки скаже одно слово: «Згоден». Тоді кличте мене. Не шкодуйте його кісток — у нього їх багато. Але й не вбивайте. Хай помре своєю смертю, щоб у нас була совість чистою.

Морісон вийшов. Матроси переглянулися, пішли на Олеся, який стояв біля столу, напруживши м'язи. Першим підійшов довготелесий, розмахнувся, щоб ударити, проте Олесь випередив його. Величезної сили удар прийшовся матросові в щелепу. Той осів на підлогу і завмер, утративши свідомість. Негр, проте, встиг схопити Олеся за руку і почав тиснути, щоб заламати її за спину. Олесь відчув неабияку силу в руках негра. Той, напевне, здолав би Олеся, але несподівано перестав тиснути і запитав:

— Ти росіянин?

— Так. А ти хто?

— Американець. Я знаю, які росіяни.

— Які?