Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц
Розділ десятий
Всі заходилися оглядати свої сагайдаки і лічити кулі. В мене лишилася тільки одна стріла. З усіх боків линули вигуки: «Жодної кулі!», «А в мене одна!», «Жодної стріли не зосталося!»
— Так я й гадав! Тут і закінчується для нас стежка війни! Скажені Собаки і Сміливці, відповідайте, чи всі у вас живі й здорові? — закричав Швидкий Бігун.
Відразу ж почулася відповідь:
— Усі живі. Жодного вбитого, жодного пораненого!
З нашого загону, загону Ловців, лише одного воїна легко поранило. Не вірилося, що за перемогу не довелося платити, але це було так. Воїни почали підбирати речі, покидані ассінібойнами. Я мріяв заволодіти рушницею, але мене випередили і розхапали зброю. Ковдри ми пожбурили в річку, а потім вернулись у яр половити коней, залишених ворогом. Тварини розбрелися схилом і спокійно скубли траву. Ми оточили їх, і мені пощастило спіймати коня, якого я підстрелив. Хтось, правда, раніше схопив його за повід, що волочився по траві, але я показав йому мою стрілу, яка заплуталася в гриві, і дістав коня. На всіх нас не вистачило коней, і сорок, шість чоловік їхало по двоє.
А потім ми полічили вбитих ворогів і заволоділи їхньою зброєю. Я взяв бойового кийка воїна, котрого вбив; скальпа я не зняв, оскільки дядько був свідком мого подвигу, та й не мав потреби у цьому трофеї. Я був певен, що бачив рушницю в руці ворога, але тепер рушниці не виявилося, мабуть, її хтось узяв. Троє чи четверо ассінібойнів ще були живі, і ми припинили їхні муки. Убитих ми налічили п’ятдесят одного чоловіка, та й при переправі загинуло не менше двадцяти.
Ми залишили поле битви й поїхали в гай, де стояли табором. Гучно співали ми переможну пісню нашого племені, пам’ятаючи, що нас чують ассінібойни, — мокрі, напівголі, котрі сховалися на тому березі. Дорого заплатили вони за те, що вторглися в нашу країну, замисливши на нас набіг!
Аж тут ми згадали про п’ятьох розвідників, яких послали в пониззя річки.
— Напевне, їх убито, — припустив дехто із воїнів.
Але інші запевняли, що вони незабаром повернуться. Так і сталося. Не встигли воїни скинути з себе бойове вбрання, як прибігли розвідники. Спускаючись у пониз-ая річки, вони помітили ворожий загін і відразу побігли назад. Коли ми рушили в зворотну путь, я посадив одного з розвідників на свого коня. Він так зморився, що в нього злипались очі, і я мусив його підтримувати.
На заході сонця Швидкий Бігун вислав уперед п’ятьох воїнів, звелівши їм убити двох-трьох бізонів. Ми рухались поволі, щоб не сполохати стада. Невдовзі загриміли постріли, а коли ми під’їхали до мисливців, вони вже лупили шкури з двох великих бізонів. М’ясо розділили між загонами, а мені дали шматки, що припали на долю вождя. Тепер Швидкий Бігун не шукав місця, щоб усамітнитися, а пристав до загону Ловців, і ми вечеряли разом з усіма.
Умить промайнув цей вечір. Один за одним підводилися воїни і перелічували свої подвиги, які звершили під час бою, і товариші кожного нагороджували оплесками. Нарешті, дійшла черга до мене, і я розповів про те, як убив ассінійбойна. Коли я замовк, дядько звернувся до воїнів з такими словами:
— Діти мої, все було Так, як каже цей юнак. Я сам усе бачив і пишаюся своїм небожем.
— Молодчина, Маленька Видра! Хоробрий юнак! Він буде великим воїном і захисником пікуні! — загукали Ловці.
Я почувався таким щасливим, що хотілося співати й танцювати. Я вже мало не схопився на ноги, та знову заговорив дядько:
— Ловці! Маленька Видра довів, що він хоробрий воїн. Ви всі знаєте, що він постував, бачив віщий сон і вбив великого ведмедя. А сьогодні він здійснив свій подвиг — убив одного з наших ворогів. І все це наближає його до єдиної великої мети — він готується стати на стежку ловця орлів.
Дядько замовк.
Я чекав, що мене підтримають, хвалитимуть, але всі мовчали. Одні поглядали на мене з подивом, ніби бачили вперше, інші похитували головами. Нарешті, один із Ловців промовив:
— Вождю, небезпечна річ — ловити орлів. Мало хто за неї береться. Даремно ти потураєш своєму родичеві. Життя його нам потрібне — жаль, коли воно так скоро обірветься. Ти знаєш, що я не боягуз, проте я ніколи не зважився б спуститись у пастку.
У мене стислося серце, коли я почув ці слова. Затамувавши подих, я чекав, що скаже Швидкий Бігун. І всі воїни дивилися на нього й нетерпляче ждали відповіді. Він довго мовчав і, здавалося, про щось думав. О, як я боявся, що він погодиться з Ловцями! Невже й він вважав мене надто молодим для цієї святої роботи?
— Друзі, — сказав він нарешті, — не мені, простому воїнові і мисливцеві, вказувати шлях моєму родичеві. Наставник у нього — Червоні Крила, могутній жрець Сонця й охоронець Люльки Грому. Червоні Крила вірить, що цей юнак зможе звершити неможливе. Не було ще в нашому племені молодого ловця орлів, але я вірю, що незабаром Маленька Видра приноситиме орлів у наш табір.
— Сподіватимемося, що твої слова збудуться, — відказав воїн, котрий йому заперечував.
Решта воїнів досі мовчала і допитливо поглядала на мене. Я читав їхні думки: вони думали про те, що я незабаром піду в країну Піщаних Пагорбів. Слова Швидкого Бігуна розвіяли мої сумніви. Мені хотілося закричати воїнам, що недалеко той час, коли вони купуватимуть у мене орлині хвости, але я промовчав. Давно вже я збагнув, що важать не слова, а справи.
Наступного ранку я прокинувся на світанку, розвів три багаття в таборі Ловців і майнув до річки скупатися. Біля вогню я висушив волосся, розчесав його і заплів у коси. Воїни повставали трохи пізніше й заходилися готувати сніданок. Поївши, я підсмажив м’яса для дядька і подався до лісу, прихопивши дві довгасті коробки, розмальовані й оздоблені хутром, які я зняв із сідла вбитого мною ворога. У них він зберігав своє бойове спорядження. Довго я милувався його бойовим вбранням та головним убором, і мені дуже хотілося залишити собі ці речі. Але я переміг спокусу, повісив їх на тополі й приніс у жертву Сонцю, благаючи його й далі сприяти мені, адже скоро-скоро я спущуся в орлину яму… Потім я побіг назад, до табору, і ні разу не оглянувся.
Коли вартові повернулися й поснідали, ми осідлали коней, яких забрали в ассінібойнів, і рушили в дорогу. Ще дві ночі ми провели в долині річки Ведмідь,
