І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— О гер генерал! Запевняю, що, крім уроків французької мови…

— Слухай, Генріх! Я солдат і мужчина, такий, як і ти. І розумію, що у нас можуть бути розваги, знайомства, обумовлені, ну, як би тобі сказати, фізіологічними потребами… Не червоній! Я батько і можу говорити з тобою одверто і прямо. Я не проти всяких там вчительок мови. Але я говорю про інше. Я хочу знати про твої плани на майбутнє, серйозні плани. Адже в твої роки вже слід про це подумати?

— Я думав.

— Коли не таємниця, скажи й мені.

— У мене від вас немає таємниць. Моє майбутнє може бути пов'язане лише з вашою сім'єю, отже, й з майбутнім Лори!

Бертгольд схопився з крісла і закрокував по кімнаті, як це він завжди робив, коли хвилювався.

— Ти їй говорив про це?

— Ні.

— Чому?

— Лора ще дитина. Наївна дитина. Вона може не відрізнити звичайного захоплення від любові…

— Ти маєш рацію… Що ж і як ти вирішив робити?

— Тепер ми вже познайомились, вона трохи взнала мій характер. Я буду листуватися з нею частіше, ніж досі, а взимку, коли мені належатиме чергова відпустка, знову приїду до Мюнхена, щоб поговорити з нею серйозно.

Хвилину чи й більше Бертгольд вагався. Може, натиснути, прискорити події? Але це буде нерозважливо! І генерал погодився з Генріхом.

— Розсудливо, Генріх! Хвалю і цілком згоден з тобою. Давай умовимось: четвертого лютого — день народження Лори. В цей день…

— Ви гадаєте, що моя розмова з Лорою про майбутнє буде подарунком для неї?

— О, безперечно!.. Принаймні я її переконаю, що це так! — поправив себе генерал. — А тепер ходімо снідати!

Бертгольд обняв Генріха за талію і повів його до їдальні, де на них уже чекали Лора і Ельза. Бертіни не було, хоч вона і шепнула Генріхові, що обов'язково прийде поснідати з ним на прощання.

Безжурно і весело пройшов у сім'ї Бертгольдів останній день відпустки Генріха. Всі були веселі і збуджені. І під час прогулянки, і в більярдній, де донька ставила ставки на Генріха, а мати — на свого Віллі. За обідом генерал інакше не називав Генріха, як сином, і весело підморгував дружині. Він відчував себе рибалкою, що після довгого і стомлюючого чекання спіймав здоровенного окуня. Не мав підстав бути незадоволеним і Генріх фон Гольдрінг. Заручини відсувалися на кілька місяців, а мало що може трапитися за цей час! Але тепер він безумовно може розраховувати на всіляку підтримку свого тестя. А не в кожного офіцера такий патрон, як гестапівський генерал, та ще й друг самого Гіммлера! Побачимо ще, хто справді рибалка, а хто рибка!

Щодо фрау Ельзи і Лорхен, то вони буквально умлівали від щастя.

«Очевидно, вранішня розмова з Бертгольдом для них не таємниця», — вирішив Генріх.

Вся родина Бертгольдів поїхала на вокзал проводжати Генріха. Проводи були щирі і трохи смутні. Фрау витирала сухі очі хустинкою, а Лора, кинувшись Генріхові на шию, щиро розплакалася.

Бертіни на вокзалі не було.

Як завжди по суботах, Моніка взялася за генеральну уборку в своїй кімнаті. Вона вже вимила і вичистила все, що тільки можна було помити і почистити, і тепер м'якою білою фланелькою перетирала ті дрібнички, якими так люблять прикрашати свої куточки молоді дівчата. Милі і такі дорогі серцеві сувеніри!

Ось цю красиву бонбоньєрку їй подарував батько, коли їй минуло вісім років. Як тоді пишалася Моніка, що всередині лежали не цукерки, а справжній золотий медальйон! І нікому в той день, ні мамі, ні Жану. ні тим більше їй, і на думку не спало, що через кілька років у цей медальйон доведеться вставити маленьку фотографічну картку — останню татову фотокартку!

А ось цей туалетний прибор — подарунок мами у день конфірмації. Боже мій, як далеко все це відсунулось і яким дурним дівчатком вона тоді була! У своїй білій суконці, з білими квітами в руках вона відчувала себе справжньою королівною, якій підвладне все на світі, — адже це для неї в той день так ясно сяяло сонце, для неї розквітли нарциси, що віночком лежали на голові і так солодко пахли, для неї урочисто і велично співав орган.

Вона літала того дня, мов на крилах, і Жан все дражнив її, що віднині вона «христова наречена» і не має права й оком кинути на когось з хлопчаків. Жан теж приготував їй того дня подарунок — маленький бронзовий бюстик Вольтера. Як реготав з цього подарунка дядько Андре Ренар, чоловік маминої сестри! Він говорив, що презент аж ніяк не пасує до події, яка нині відбулася, і вони з Жаном завели довгу суперечку про Вольтера: Жан доводив, що Вольтер — то найсвітліший розум Франції, а дядько Андре твердив, що він просто розумний цинік, який на словах вихваляв розум і свободу, а сам прислужувався перед аристократами-меценатами, бо в душі не мав нічого святого.

О, Моніка тепер цілком згодна з дядьком! Вона ненавидить Вольтера за те, що він так насміявся з її улюбленої героїні Жанни д'Арк. Справді, треба не мати нічого святого, не мати ні крапельки любові до Франції, щоб так поглумитися з її героїні!

У Моніки в кімнаті висить репродукція картини, де зображено Жанну в доспіхах, з мечем у руці, на чолі війська. Щовечора, лягаючи спати, Моніка дивиться тепер на цю репродукцію з побожністю, шукаючи підтримки у вічно живої доньки Орлеана!

Так, Моніка теж мріє про подвиги в ім'я Франції, на славу батьківщини, бо вона так само, як і Жанна д'Арк, ненавидить ворогів свого народу!