Джура. Далека пустеля - Ульмас Рахімбекович Умарбеков

— Якщо не помиляюся, у Джумабека він зупинився.

Я заквапився з кладовища і незабаром знайшов свого дядька. Гробар дав мені точну адресу. Ми пробалакали з дядьком за північ. Я розповів йому про все, що приключилося зі мною протягом останніх днів. А він повідомив, що через два дні за допомогою вірних людей в пісках Каракум має перейти кордон з Іраном.

— Якщо хочеш, ходімо разом, — написав дядько на папірці. — Там живе чимало людей, які знали твого батька. Більшовики не розтягли того, що тобі лишилося у спадок, я заховав усе що треба. Можна буде непогано жити й закордоном. Узбеки — торговий народ, я навчу тебе цього мистецтва. Аби тільки ти погодився.

Я погодився… І через два дні ми справді перейшли кордон…

— Відтоді минуло вже сорок років, — закінчуючи свою розповідь, сказав мій новий знайомий. — Для когось це могли б бути роки розквіту сил і здібностей. А для мене вони стали роками злиднів, несправджених мрій і каяття. Мій дядько, дарма що німий, був доволі спритною людиною, і якийсь час ми йшли непогано. Проте після його смерті моє становище гіршало з кожним днем. До комерції я так і не призвичаївся, а жити за щось треба було. П'ять років тому опинився в цьому місті. Працюю тут на телеграфі. У вільний час так і пориває в порт — послухати рідні мелодії. Адже та бідолашна жінка з Хорезма, земляки ми з нею. Послухаєш її, наче вдома побуваєш. Звичайно, тепер Хорезм дуже змінився, та коли я слухаю її спів, перед очима в мене він колишній, той, який я знав замолоду.

Старий замовк і після паузи сказав:

— Відчуваю, що я вас натомив своїми сумними балачками. Пробачте великодушно.

— Не пробачайтесь, — заспокоїв я його. А за хвилину спитав: — А яка ж доля Гавхар, ви про неї потім щось чули, чи ні?

— Чув, — радо відповів старий. — П'ять років тому зустрів я в Каїрі туристів з Узбекистану. Розпитував їх про батьківщину, про те і се, і раптом виявилося, що один з них знав колись Гавхар… Червоноармійці її тоді так і не знайшли. Кілька днів гасали по пустелі і повернулися ні з чим. Куди вона пропала? Що з нею сталося? Довго це питання непокоїло її друзів і знайомих. А десь через місяць вона сама об'явилася в Кунграді.

— У Кунграді? Яким чином? — спитав я, не приховуючи цікавості:

— Яким чином? Що вам сказати… Гавхар була не дівчина — вогонь! Так-так, вогонь! Людина, яких мало.

Старий замовк. Потім стенув плечима. Вибляклі очі були повні сліз.

— Ну, а тоді… — повів він свою розповідь далі. — Після нашої суперечки Гавхар пішла прямо на схід і під вечір набрела на колодязь. Там її й здибали вершники Дурди-клича. Тікаючи від басмачів, бідолашна дівчина на басмачів і натрапила. Вершники привезли її до свого господаря, а той вирішив взяти її за наймолодшу дружину. Гавхар погодилася, сподіваючись, що згода надасть їй можливість утекти. Так воно і сталося незабаром. Одного дня разом із старшими дружинами Дурди Гавхар пішла на річку купатися. А назад жінки повернулися без Гавхар, тільки вбрання її принесли та звістку про те, що дівчина втопилася. До самого вечора просиділа тоді Гавхар в очеретах, потім перепливла річку і напівгола постукала в двері якоїсь хатини на околиці Кунграда. Звідти повернулася до Хіви й навела червоноармійців на слід Дурди-клича. Наступного року вона таки поїхала на навчання до Москви і, вивчившись на лікаря, кілька років працювала в рідних місцях. А влітку сорок першого року знову поїхала вчитися, тепер уже в Ленінград, де й померла під час блокади…

Мій знайомий замовк і поринув у задуму. А я, задивившись у його вибляклі очі та зморшкуваті щоки, пожалів його у думці, але водночас відчув і якусь неприязнь.

Старий підвівся і, вклонившись на прощання, сказав:

— Ще раз пробачте мені… Побачив земляка і схотілося мені, розповівши всю правду, зняти бодай частково тягар зі своєї душі. Я розумію, що колись вчинив жахливу помилку. Як я хотів би її виправити… Але пізно…

Він мовчки вклонився і вийшов. А я, дивлячись йому вслід, подумав: «Люба Батьківщино! Немає добрішої і щедрішої за тебе!.. Немає тобі ціни, рідна земле. І хіба може хтось без шани й любові дивитися в твої вічні очі?! А коли б і знайшлася така людина, то заслуговувала б вона хіба що на таку долю, про яку повідав мені цей сивий чоловік, що більшу частину свого життя карався тим, що колись втратив Батьківщину!..»

ДЖУРА

ДАЛЕКА ПУСТЕЛЯ

Xамза Хакім-заде Ніязі — визначний узбецький поет і драматург, один з основоположників узбецької радянської літератури (тут і далі прим. перекл.).

Драма Хамзи.

З'їзд (узб.).

Балахана — легка надбудова над першим поверхом, щось на зразок балкона (узб.).

Кульки з тіста, обсмажені в олії (узб.).

Бешик — дитяча колиска, оздоблена різьбою, намистинами тощо (узб.).