Джура. Далека пустеля - Ульмас Рахімбекович Умарбеков

— Ну, пішли? — спитала Гавхар приязно поглянувши на мене.

З виразу її обличчя я зрозумів, що моє роздратування не лишилося непоміченим.

— Пішли, — погодився я і поплентав слідом за нею.

Йти стало важче. Пісок розжарювався дедалі більше, а промені сонця били в голову так нещадно, немов ворожі шаблі… Та найгірше мучила спрага, до якої згодом додався й голод. Розтріскані губи боліли, як рана, повітря обпікало легені мов рідким вогнем. Я вже марив не стільки про річку, скільки про те, щоб якомога скоріше кінчався цей нестерпно спекотний день. Боліли набряклі ноги, кожен рубець чобіт, кинджалом втинався в ступні; здається, всім тілом я відчував кожну нитку і кожен цвяшок. Мимоволі думалося, що босоніж іти було б легше, та стягти чоботи з моїх розбухлих ніг зараз не змогли б і двоє сторонніх людей. Навіть халяви, здавалося, приросли до литок.

Про Гавхар я вже й не кажу. На її ноги з розтрісканими, закривавленими ступнями страшно було навіть дивитися. І все-таки найгіршою тортурою була спрага.

— Ти знаєш, — сказала, не витримавши, Гавхар, — якби мені оце хтось дав один ковток води, я б і за це була вдячна. Один-однісінький ковток, і я б уже трималася до самого вечора…

Я промовчав, але подумав, що і я б протримався. Тільки ж де його взяти, той один ковток?

— Про що ти думаєш? — зненацька спитала Гавхар.

— Та так, ні про що.

— А я про воду, — призналася Гавхар. — Цікаво, скільки людина за день може випити води? Відро вип'є?

— Не знаю. Відра, мабуть, забагато.

— А я б випила, — мовила Гавхар, прицмокнувши губами. — Ти пам'ятаєш, у нашому дворі був колодязь. Я з нього й корову нашу напувала. Мама сварилася: «Навіщо воду переводиш, нехай з арика п'є, нічого їй не станеться». Але наша корова з арика воду не пила, звикла до чистої, колодязної. Я сама їй діставала. Іноді витягну відро, а в ньому — жаби, великі-великі. Мати їх у молоко пускала, щоб не скисало. Молоко від них стає холодне як лід. Мабуть, і вода в колодязі така холодна через те, що там жаби живуть, правда ж?

— Не знаю, — відповів я, облизуючи губи. — Знаю тільки, що колодязна вода завжди смачна.

— От якби хоч один ковток… — Гавхар затнулася й випростала руку, вказуючи на щось.

Попереду із землі стирчало щось схоже на колючку. Ми кинулися до кущика. Я відламав гілочку і простягнув Гавхар. На місці зламу виступила крапелька рідини.

— На, посмокчи.

Гавхар мерщій сунула гілочку в рота і в ту ж мить скривилася і стала плюватися.

— Отрута!..

— Не вигадуй!

Я відламав ще одну гілочку і покуштував сам. Рідина і справді була гірка, немов отрута.

— Що воно за рослина? — спитав я.

— Не знаю, — відповіла Гавхар, утираючи рота долонею.

Я силкувався пригадати назву рослини, але нічого не спадало мені на думку. Батько, скільки я пам'ятаю, завжди збирав усіляке зілля, яким потім лікував хворих. Він і мене вчив розбиратися в травах. Багато чого я запам'ятав на все життя, але такої рослини — з колючими гілочками й жовтим листячком, з грубеньким стовбуром заввишки з чверть метра — я не знав. Знічев'я смикнувши той кущик, я, на превеликий подив, побачив, що пісок під ним раптом став кудись провалюватися і врешті решт утворилася якась дірка. — Гавхар! — гукнув я, нічого не розуміючи і разом з тим чогось остерігаючись. — Поглянь!

— Що там? — здивувалася Гавхар.

— Під кущем земля провалюється!

Гавхар втупилась у кущ витріщеними з переляку очима. Що воно таке? Може, зміїне кубло? Я відчув, як по тілу, немов від морозу, повиступали сироти, але в наступну мить збагнув: це ж колодязь!

— Колодязь! — закричав я, не тямлячи себе від радощів. — Вода! Вода! Гавхар, це колодязь!

Я висмикнув кущ, жбурнув його вбік і гарячково почав розгрібати руками пісок. Зачепився за щось тверде, обідрав шкіру на руці, та зважати на такі дрібниці не було часу. Нарешті в ямі завбільшки з людську голову я побачив гілки саксаулу. Наступив на них, гілки затріщали, отже, під ними була якась ляда, що закривала, мабуть, доступ до колодязя, присипаного згори піском.

Я забув про втому, мокрий від поту, не розгинаючись ні на мить, розгрібав пісок, розчищав яму від саксаулу. Гавхар, як мале дитя, стрибала від радощів навколо, мало не цілувала кожну викинуту мною гілку. Нарешті саксаулу не стало, і робота пішла жвавіше. Проте довелося викидати ще чимало піску і два шари щільно укладених одна при одній жердин, перше ніж в обличчя мені пахнув затхлий дух старого колодязя і в його чорному череві я почув чарівну музику лункого капотіння: крап-крап-крап! Долі була вода, сумнівів не лишалося. Не тямлячи себе від радощів, я зареготав, мов навіжений, а тоді став качатися й перекидатися по піску.

— Вода! Вода! Чуєш, Гавхар?!

Гавхар і собі впала на пісок і опустила голову в отвір колодязя.

— Чуєш, Гавхар? Капотить!

— Капотить, капотить! Чую! — збуджено вигукнула Гавхар, а тоді, звівши обличчя від колодязя, спитала: — А як же ми її дістанемо? Там, мабуть, глибоко?

— Зараз побачимо, — тепер уже спокійно, по-діловому відповів я. Обмацавши долонями чорний отвір колодязя, я відразу ж натрапив на маленькі заглиблення у стінках, що на них можна було стати кінчиком ступні, і почав спускатися. Коли вже був по пояс у колодязі, Гавхар раптом схопила мене за лікоть.

— А якщо там гадюка?

Я мимоволі здригнувся, та, згадавши, що пустельні змії рідко коли ховаються у