Вигнанці - Артур Конан Дойль
— Я вчинив егоїстично й безглуздо, милий друже, — промовив він. — Я занадто багато думав про свої дрібні неприємності і занадто мало про те, що ви витерпіли через мене. Падіння з коня струсило вам мозок дужче, ніж здається. Ляжте на солому, постарайтеся трохи заснути і…
— Повторюю вам, що архієпископ там уже, — нетерпляче крикнув Амос Грін.
— Так, так Ось тут у глечику є вода. Я намочу шарф і зав'яжу вам голову…
— Господи боже мій! Та ви чуєте, нарешті? Архієпископ там!
— Авжеж, авжеж, там! — заспокоював де Катіна. — Він напевне там. У вас нічого не болить?
Американець потряс кулаками в повітрі.
— Ви думаєте, що я з глузду з'їхав? — крикнув він. — Присягаюсь богом, ви можете звести мене з розуму! Коли я кажу, що я послав архієпископа, я знаю, що кажу. Пам'ятаєте, як я вернувся до вашого друга, майора?
Тепер черга хвилюватись настала для де Катіна.
— Ну? — скрикнув він, хапаючи за руку Гріна.
— Коли у нас посилають в ліси розвідника, то, якщо справа важлива, через годину посилають услід другого, і так далі, аж поки хтось із них не повернеться назад неоскальпованим. Цей спосіб, вживаний ірокезами, дуже добрий.
— Боже мій, та ви ж мій рятівник!
— Нема чого так упинатися в мою руку, наче морський орел у форель. Отож, я вернувся до майора і попросив його, коли він буде в Парижі, пройти повз будинок архієпископа.
— Ну! Ну!
— Я показав йому оцей кусок крейди. Якщо ми побували там, — сказав я, — то ви побачите великий хрест на лівому боці одвірків. Якщо хреста не буде, увійдіть у будинок і попросіть єпископа їхати в палац якнайшвидше. Майор виїхав через годину після нас; він мав прибути в Париж о пів на одинадцяту; об одинадцятій єпископ уже сів в екіпаж і прибув до Версаля півгодини тому, тобто близько пів на першу. Господи боже мій! Та він збожеволів… І з моєї провини.
Немає нічого дивного, що молодий житель лісів злякався того враження, яке справили його слова на приятеля. Тихій, методичній натурі американця не були властиві такі несподівано сильні зміни в настроях, як у палкого француза. Де Катіна, що перед тим, як лягти спати, скинув ремені, тепер кружляв по камері, вимахуючи руками й ногами; в променях місячного світла тінь його потворно викривлялась на стіні. Нарешті, знесилений, він кинувся в обійми товариша, виливаючи цілий водопад подяк, вигуків, похвал і обіцянок, то гладячи його, то притискуючи до грудей.
— О, коли б я міг чим-небудь віддячити вам! — вигукував він. — Коли б я міг.
— Є спосіб. Ляжте на солому й засніть.
— І подумати тільки, що я, дурень, ще зважився глузувати з вас! Я! О, за вас добре відплачено.
— Бога ради, лягайте й спіть!
Не перестаючи умовляти захопленого приятеля і злегка підштовхуючи його, Грін уклав де Катіна на солому і нею ж укрив його замість ковдри. Хвилювання цілого дня стомили, де Катіна, а ця несподіванка, здавалось, відібрала в нього останні сили. Повіки його важко спустилися на очі, голова глибше зарилась у м'яку солому. Останньою свідомою думкою був спогад про невтомного американця, який сидів, підібгавши ноги, і, при світлі місяця, працьовито обтісував довгим ножем одну з колод.
Було вже опівдні і сонце сяяло на безхмарному небі, коли молодий гвардієць, нарешті, прокинувся після перетерпленого лиха. Одну мить він непорозуміло поводив навколо очима. Чомусь він лежав накритий соломою, а над ним висіла стеля в'язниці, що мала вигляд склепіння з необтесаних бантин. Нараз, швидко, як блискавка, пам'ять повернулась. Він пригадав усе, що сталося напередодні: дане королем доручення, засідку, полон. Де Катіна рвучко зірвався на ноги. Товариш його, який дрімав у кутку, теж сквапно підвівся з першим його рухом і, схопивши в руку ніж погрозливо глянув на двері.
— А, це ви? — сказав він. — Мені здалося, що це знову гой чоловік.
— Хіба сюди хто входив?
— Так, приніс два шматки хліба і глечик води, якраз на світанку, коли я вже збирався відпочити.
— Ну що, він казав що-небудь?
— Ні, приходив, пам'ятаєте, той, чорний.
— Що його називали Сімоном?
— Еге, він. Поклав усе й пішов. Я думав, що, якби він прийшов іще раз, ми, може, спробували б затримати його.
— Як саме?
— Думаю, коли зв'язати ноги цими ременями, він не так легко зніме їх, як ми.
— Ну, а далі що?
— Він сказав би нам, чорт візьми, де ми і що з нами хочуть зробити.
— О! Та хіба не однаково тепер, коли доручення короля виконано.
— Може, для вас однаково — про смаки не сперечаються, — але не для. мене. Я не звик сидіти в норі, мов ведмідь у берлозі, дожидаючи, що хтось інший порядкуватиме моєю долею. Париж видався мені досить тісним, але він — прерія проти цього місця. Воно зовсім непридатне для людини моїх звичок, і я збираюсь скоро вийти звідси.
— Нам лишається тільки ждати, друже мій.
— Не знаю. Я більше надіюсь на це.
Він розстебнув камзол і вийняв звідти кусочок іржавого заліза й три маленьких товстих кілочки, загострених з одного краю.
— Де ви це дістали?
— Це я зробив уночі. Виламав прут — самий верхній у гратах. Трудненько було витягти його, ну, та ось дістав. Кілочків я настругав з цієї колоди.
— Нащо?
— Дивіться, один