Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

— Зупиніться! — грізно закричав я, хоча, признатися, душа моя цієї миті пішла в п’яти. — Зупиніться! Ми, білі люди, що спустилися із зірок, кажемо, що цього не буде, бо беремо дівчину під свій захист. Якщо ви зробите хоч один крок, ми погасимо Місяць. Ми, що живемо в його чертогах, зробимо це і зануримо всю Землю в морок. Насмільтеся тільки не послухатися, і ви побачите вочевидь усю силу нашого чародійства.

Моя погроза подіяла. Сторожа відступилася, а Скрагга зупинився мов укопаний із піднятим напоготові списом.

— Слухайте, слухайте цього брехуна, який хвастається, що може погасити Місяць, наче світильник! — пищала Гагула. — Нехай же він це зробить, і тоді дівчину можна буде пощадити. Так, так, нехай він це зробить або сам помре з нею, сам і всі, хто із ним прийшов!

Із відчаєм я глянув на Місяць і, на мою неймовірну радість, побачив, що календар Гуда нас не підвів: на краю яскравого диска з’явилася легка тінь, і поверхня Місяця почала помітно тьмяніти.

Я урочисто підняв руку до неба, причому мій приклад зразу ж наслідували сер Генрі і Гуд, і з пафосом продекламував кілька строф із легенд Інголдзбі. Сер Генрі значуще і голосно промовив кілька рядків зі Старого заповіту, а Гуд звернувся до царя ночі з довжелезним потоком найдобірніших класичних лайок, на які тільки він був здатен.

Тінь повільно наповзала на сяючу поверхню Місяця, і, в міру того як вона рухалася, у натовпі почали лунати стримані вигуки подиву і страху.

— Дивися, о королю! — закричав я. — Дивися, Гагула! Дивіться і ви, вожді, воїни і жінки! Скажіть, чи дотримують своє слово білі жителі зірок, чи вони пустопорожні брехуни? Місяць темніє на ваших очах; незабаром настане суцільний морок, так, морок, у час, коли Місяць уповні! Ви просили чуда — ось воно! Гасни, о Місяцю! Погаси ж своє світло, ти, чистий і непорочний, зламай горді серця кукуанів, огорни глибоким мороком увесь світ!

Зойк страху вихопився у всіх присутніх. Натовп закам’янів од страху; дехто з криком упав на коліна і почав голосно тужити. Щодо Твали, то він сидів нерухомо, заціпенівши від страху, і я побачив, що, незважаючи на свою темну шкіру, він зблід. Тільки одна Гагула не злякалася.

— Тінь пройде! — кричала вона. — Не бійтеся, у своєму житті я це бачила не раз! Жодна людина не може погасити Місяць. Не падайте духом! Усе одно це пройде!

— Почекайте, і ви ще не це побачите! — кричав я у відповідь, підскакуючи на місці від хвилювання. — “О Місяцю! Місяцю! Місяцю! Місяцю! Чом ти такий холодний і непостійний?”

Ця підходяща цитата була позичена мною з одного дуже популярного любовного роману, який я випадково десь читав. Тепер, згадуючи це, я думаю, що з мого боку було дуже невдячним ображати владику небес, оскільки цього вечора він довів, що був нашим найвірнішим другом, і по суті, мене не повинно було торкатися те, у яких стосунках був він із запальним закоханим. І, звернувшись до капітана, я додав:

— Ну, а тепер давайте ви, Гуде: я не пам’ятаю більше ніяких віршів. Прошу вас, починайте знову лаятися, друзяко!

Гуд із величезною готовністю відгукнувся на мій заклик до його таланту. Я ніколи не припускав, як може лаятися морський офіцер і які неосяжні його здібності в цій галузі. Протягом десяти хвилин він лаявся без перепочинку, причому майже жодного разу не повторився.

Тим часом темне кільце все більше запинало місячний диск, і величезний натовп у повному мовчанні, як зачарований, пильно дивився на небо, не маючи сил одвести очі від цього вражаючого видовища. Дивні, моторошні тіні поглинали світло Місяця. Панувала зловісна тиша. Все завмерло, наче скуте подихом смерті. Неквапно тягся час серед цієї урочистої безмовності. З кожною хвилиною повний диск Місяця все більше і більше заходив у тінь Землі, і пітьма невблаганно й величаво напливала на місячні кратери. Здавалося, що велика бліда куля наблизилася до Землі і стала ще більшою. Місяць набув мідного відтінку, а затим та частина його поверхні, яка не була ще охоплена мороком, стала попелясто-сірою, і, нарешті, перед настанням повного затемнення крізь темно-червоний туман вималювалися зловісні, мерехтливі обриси місячних гір і рівнин.

Кільце тіні все більше і більше закривало Місяць — воно тепер уже запнуло більше половини криваво-червоного диска. Стало задушливо. А тінь наповзала все далі й далі, темно-червона імла загусала все більше і більше, і ми вже ледве могли розрізняти люті обличчя людей, які перебували біля нас. Натовп мовчав, і Гуд перестав лаятися.

— Місяць помирає — великі чарівники вбили Місяць! — раптом голосно закричав Скрагга. — Ми всі тепер загинемо в мороці!

І, охоплений чи то люттю, чи то жахом, а можливо, тим і тим, він підняв свого списа й з усієї сили вдарив ним сера Генрі в груди. Але він забув про кольчуги, подаровані нам королем, які ми носили під одягом. Спис його відскочив, не заподіявши ніякої шкоди, і, до того як він устиг нанести другий удар, Куртіс вихопив у нього зброю і простромив його наскрізь. Скрагга упав мертвим.

Побачивши це, дівчата, вже збожеволілі від жаху з появою пітьми і зловісної тіні, пронизливо закричали і в дикій паніці кинулися бігти до воріт крааля. Але паніка охопила не тільки дівчат. Сам король у супроводі своїх охоронців та кількох вождів, а також Гагула, яка вміла шкандибати з неймовірною моторністю, кинулися в хатини.

Через хвилину площа спорожніла, лишилися тільки ми, Фулата, Інфадус, більша частина воєначальників, які відвідали нас уночі, і мертве тіло Скрагги, сина Твали.

— Вожді! — вигукнув я. — Ми здійснили чудо, яке ви від нас вимагали. Якщо ви задоволені, нам негайно треба залишити Луу і втікати в те місце, про яке ви казали. Наші чари триватимуть годину і ще півгодини. Скористаємося ж темрявою!

— Ходімо! — сказав Інфадус і рушив до воріт крааля.

За ним пішли у благоговійному трепеті полководці, ми самі