Три мушкетери - Олександр Дюма

— Та я радий розповісти все, — вигукнув Бонасьє, — принаймні все, що мені відомо! Питайте, будь ласка.

— Передусім, де ваша дружина?

— Я вже сказав, що її викрали.

— Так, але вчора о п'ятій пополудні вона з вашою допомогою втекла.

— Моя дружина втекла! — заволав Бонасьє. — О нещасна! Добродію, якщо вона і втекла, то я в цьому не винен, присягаюсь вам.

— Навіщо ви вчора заходили до пана Д'Артаньяна, вашого квартиранта, і про що ви так довго з ним розмовляли?

— Авжеж, пане комісаре, це правда, і я визнаю свою помилку. Я й справді був у пана Д'Артаньяна.

— З якою метою ви приходили до нього?

— Я хотів попросити, щоб він допоміг знайти мою дружину. Я думав, що маю право на її повернення; але, певно, я помилився, і дуже прошу пробачити мені за це.

— Що вам відповів пан Д'Артаньян?

— Пан Д'Артаньян пообіцяв допомогти; але незабаром я переконався, що він зраджує мене.

— Ви обманюєте суд! Пан Д'Артаньян змовився з вами, розігнав, внаслідок цієї змови, поліцейських, які арештували вашу дружину, і сховав її від переслідування.

— Пан Д'Артаньян викрав мою дружину! Отакої! Та що ви мені вигадуєте?

— На щастя, пан Д'Артаньян у нас в руках, і ви зараз матимете з ним очну ставку.

— Слово честі, я не бажаю нічого кращого! — вигукнув Бонасьє. — Мені буде дуже приємно побачити знайомого.

— Введіть пана Д'Артаньяна, — наказав комісар. Наглядачі ввели Атоса.

— Пане Д'Артаньяне, — мовив комісар до Атоса, — розкажіть, що сталося між вами і цим паном.

— Але це зовсім не пан Д'Артаньян! — вигукнув Бонасьє.

— Як — не пан Д'Артаньян? — здивувався комісар.

— Ні, це не він, — відповів Бонасьє.

— Як же звуть цього пана? — спитав комісар.

— Не можу сказати — я з ним не знайомий.

— Як? Ви з ним не знайомі?

— Ні.

— Ви ніколи його не бачили?

— Бачив; але не знаю, як його звуть.

— Ваше ім'я? — спитав комісар у арештованого.

— Атос, — відповів мушкетер.

— Але це не людське ім'я, це скоріше назва якоїсь гори! — вигукнув бідолаха-комісар, відчуваючи, що в нього голова йде обертом.

— Це моє ім'я, — спокійно мовив Атос.

— Ви ж казали, що вас звуть Д'Артаньян.

— Я?

— Авжеж ви.

— Тобто це мені сказали: «Ви — пан Д'Артаньян?» Я відповів: «Ви так гадаєте?» Поліцейські закричали, що вони в цьому певні. Я не хотів з ними сперечатись. До того ж, я міг і помилитися.

— Добродію, ви ображаєте гідність суду.

— Ні в якому разі, — спокійно заперечив Атос.

— Ви — пан Д'Артаньян.

— От і ви кажете мені про це.

— Але, — вигукнув пан Бонасьє, — запевняю вас, пане комісаре, тут не може бути жодного сумніву! Пан Д'Артаньян — мій постоялець; тому, хоч він і не платить мені за квартиру, а точніше, саме у зв'язку з цією обставиною, я й повинен його знати. Пан Д'Артаньян — юнак, якому ледве минуло дев'ятнадцять, може, двадцять років, а цьому добродію принаймні тридцять. Пан Д'Артаньян служить гвардійцем у пана Дезессара, а цей добродій — мушкетер роти пана де Тревіля: гляньте на його форму, пане комісаре, ви тільки гляньте на форму.

— Це правда, — прошепотів комісар. — Хай йому чорт, правда! Саме в цю мить двері розчахнулися, і вістовий, якого ввів один з наглядачів, передав комісарові листа.

— О нещасна! — вигукнув комісар.

— Як? Що ви сказали? Про кого? Сподіваюсь, не про мою дружину?

— Навпаки, саме про неї. Кепські ваші справи, нічого не скажеш.

— От тобі й маєш! — нестямно заволав галантерейник. — Поясніть мені, будь ласка, добродію, яким чином мої справи можуть гіршати залежно від того, що робила моя дружина на волі, поки я перебував у в'язниці!

— Бо те, що вона робила, є продовженням задуманого вами плану, і до того ж, пекельного плану!

— Присягаюся вам, пане комісаре, ви глибоко помиляєтесь! Я нічогісінько не знаю про те, що збиралася робити моя дружина, я зовсім не причетний до того, що вона зробила, а коли вона накоїла дурниць, то я зрікаюся її, відмовляюсь від неї, я проклинаю її!

— Комісаре! — мовив Атос — Якщо я вам більше не потрібен, накажіть одвести мене куди-небудь, бо цей ваш пан Бонасьє таки й справді наганяє нудьгу.

— Відведіть в'язнів до їхніх камер, — наказав комісар, одним помахом руки вказуючи і на Атоса, і на Бонасьє. — І хай їх охороняють якнайпильніше.

— Одначе, — як завжди спокійно зауважив Атос, — коли у вас є справи до пана Д'Артаньяна, то я не уявляю, як саме зможу вам його замінити.

— Виконуйте наказ! — вигукнув комісар. — І нікому ні слова! Чуєте?

Атос рушив за наглядачами, лише злегка знизавши плечима, а пан Бонасьє залементував так, що міг би розчулити й тигра.

Галантерейника відвели до того самого карцера, де він уже ночував, і залишили там на весь день. До самісінького вечора Бонасьє голосив, як і годиться галантерейникові, бо, за його власними словами, в ньому й справді не було нічого військового.

Близько дев'ятої години, коли Бонасьє вже ліг спати, він почув у коридорі кроки. Хтось підійшов до карцера, двері відчинились, і на порозі з'явилися наглядачі.

— Ідіть за мною, — наказав поліцейський, який зайшов слідом за наглядачами.

— Іти за вами! — вигукнув Бонасьє. — Іти за вами такої пізньої пори! Куди ж це, Боже мій?

— Туди, куди нам наказано вас одвезти.

— Але ж це не відповідь.

— Це, проте, єдине, що ми маємо право сказати вам у відповідь.

— О Боже, Боже, — прошепотів бідолашний галантерейник, — на цей раз я загинув!

І, зовсім знесилений, він покірно почвалав за наглядачами.

Його повели тим самим коридором, яким він проходив уранці; потім вони пройшли через внутрішній двір і ще через один будинок. Біля головних воріт на них чекала карета в оточенні чотирьох кінних гвардійців. Галантерейника посадовили в карету, поліцейський сів поруч, дверцята замкнули на ключ, і обоє опинились у пересувній в'язниці.

Карета рушила повільно, наче похоронний візок. Крізь заґратоване віконце в'язень бачив тільки будинки і брук; але, як справжній парижанин, Бонасьє впізнавав кожну вулицю по кам'яних тумбах, вивісках і ліхтарях. Коли карета під'їхала до церкви святого Павла, біля якої карали в'язнів Бастилії, він мало не знепритомнів і двічі перехрестився. Галантерейник подумав, що карета