Гості з греків - Юрій Дмитрович Ячейкін
Єдине, що досі дозволив собі Никифор Тавр, це ще у гирлі Дніпра наказати Феодорові одягтися у печенізький одяг, аби звикав і почував себе у ньому вільно, хоч вихованець секрети, безумовно, й розумів, що галера вирушила у далеку подорож не для того, щоб він звик до вбрання воїна-степовика. Але не розпитував, мовчки виконав наказ і не скинув незручного для ромея одягу навіть тоді, коли на порогах тягли галеру волоком. Він і зараз був у гостроверхому залізному ковпаці, обшитому знизу двома рудими лисячими хвостами, що зависали на спину, у незграбному вовчому кожусі хутром нагору, грубої, але міцної роботи кольчузі, під якою ще пріла від поту і тому смерділа степовим конем шкіряна сорочка. І при боці висів кривий меч, за халявою чобота з вигнутим вгору носком стирчав нагай. Але блакитні очі, рівний ніс, русяві, ще по-молодому м’які вуса та борідка й тут видавали його з головою.
Так, шкода. Непридатний Феодор для діянь секрети — надто примітний для пильного і сторожкого ока змовників, котрі, зазіхаючи на божественне життя василевса, ладні і так в кожному сторонньому вбачати таємного агента секрети. На щастя, охоронці державної безпеки не лише викривають змови, а ведуть ще й розвідку, знешкоджуючи мимохідь на чужих ланах надто високі колоски, щоб в майбутньому не мати з ними клопоту…
— З цього дня, Феодоре, — мовив Никифор Тавр, — ти — печеніг. Справжній печеніг, бо й житимеш певний час серед степовиків. Отой загін — бачиш на обрії куряву? — твій загін. Сотня вершників, які складають його, слухатимуться тебе, тільки тебе і більше нікого. Куди ти їх поведеш, туди вони її підуть, що накажеш, те її зроблять. Твоє слово для них — слово їхнього кагана. За це щедро плачено золотом.
За обрієм курява згасла. Видно, загін зупинився, чекаючи на свого ватага.
— Ось твій знак, — Никифор Тавр простягнув Феодорові червону стрілу без пір’я на кінці. — Не загуби — тебе впізнають по ньому. Вони ж у відповідь повинні встромити в розщеп біле перо дикого гуся.
Феодор узяв стрілу і дбайливо її сховав.
— Цього разу ти здійсниш найбільше з того, що досі робив для імперії, — вів далі Никифор Тавр, — вперше накреслиш схему, якої досі не існувало і не існує, схему Змійових валів Подніпров’я.
— Змійових валів? — здивовано перепитав Феодор, бо ці прості слова немов тихо освітили якийсь теплий, ще неясний спогад.
— Змійових валів, як їх називають русичі. Ти замислювався колись, Феодоре, над тим, що ось цим таврійським степом йшли навали диких кочовиків із сотнями тисяч воїнів, — готи, гунни, авари, хазари, — котрі повоювали безліч народів. Гунни пройшли по всій Європі, аж до країни франків. Ніхто не міг зупинити їх, слов’яни теж, але на відміну від інших народів вони не були повойовані, а тільки сплачували данину, швидше символічну, аніж обтяжливу. Чому? Тому що кочовики не спроможні були до русів дістатися. Річ у тім, що степовикам однаково важко долати і річку, і глибокий яр — необхідно мостити переправи, щоб по них пройшли їхні важкі вози з суцільними дерев’яними колесами на зріст людини. І от руси з прадавніх часів по всій лінії степу почали копати систему глибочезних і широчезних ярів, котрі захищали їх з боку степу. Мінялися їхні вожді — Бож, Межамир, Лаврита, Мусокій, а ця неймовірна за своїми масштабами праця тривала. І зараз ця оборонна споруда сягає кількасот верств і становить справленій непрохідний лабіринт, таємні проходи в якому знають лише руси. Якщо степовики наважуються ті яри долати, руси непомітно проходять своїм лабіринтом, нападають зненацька і нищать переправи навіть невеличкими загонами. Оце і є так звані Змійові вали.
Казав Никифор Тавр, а його слова засвічувалися в пам’яті Феодора світлими і яскравими, далекими і милими спогадами, як тоненькі свічки у тьмяному й покинутому храмі, освітлюючи усе ширший простір з дивними, призабутими і тому ніби нововідкритими зображеннями.
Йому неясно ввижалося прекрасне й трохи сумне, як у божої матері, жіноче обличчя у сяйві золотих кіс, обличчя тепле і лагідне, до якого хотілося ніжно й пестливо торкнутися пальцем. Ласкаво хилилося те чарівне обличчя-видіння до малого Феодора і промовляло солодко-журливо, з гамованою, ледь відчутною тривогою:
«Із-за моря синього, із-за гір високих прилітало Зміїще-Горинище. А на крилах його, мов круки, сиділи Горе із Злощастям. Що не літо, прилітало на Русь вогнедишне чудище. Воно товстими ножиськами лани топтало, вогнедишними головами оселі палило, гнало за синє море, за високі гори у полон-неволю добрих русичів. І лишалося на Русі тільки лихо з жалобою, холодний попіл та сльози вдів і сиріт. Та ось виріс у лісах дрімучих, серед трав колючих, серед річок прозорих, серед земель неозорих славний і сильний руський богатир. Коли він ішов, під ним земля вгиналася, а небо хиталося. Аж ось знову прилетіло Горинище. Почало палити, почало топтати, почало в полон брати. Тоді узяв богатир меч-кладенець і став із лютим Зміїськом на нерівний бій. Три дні і три ночі билися вони і не могли один одного здолати. І поважчав меч у руці богатиря. А чудище сповна було сил, бо коли одна голова в нього спала і відпочивала, дві билися. Тоді піднявся на поміч славному богатиреві увесь руський люд. В землю гострі палі вбили, щоб чудиську не ступити, на крила Зміїщу сіті кинули, щоб Горинищу не злетіти, а тоді затягли у глибоке озеро, щоб вогнедишні голови згасити. Стало Зміїще покірне, як побитий собака. Запріг його богатир у велетенське рало, зроблене з найбільшого, віковічного дуба, і виорав на Зміїщі землі навколо усієї Русі глибокими ярами, щоб пішому не пройти, вершнику не проїхати, сірому вовку не пробігти. І ніхто по знав з тих змієвих ярів ходів-виходів, окрім славного і сильного руського богатиря…»
Хто розповідав про це Феодорові? Чиє обличчя схилялося
