Селище на озері - Сергій Вікторович Покровський

Коли вони вийшли на луговину, перед Уомі постала страшна картина: жовтолиций, що йшов позаду Ойху, на ремінному зашморгу, накинутому на шию, тягнув за собою дівчину. Дівчина опиралася, але жовтолиций тягнув її, наче спійманого собаку, а решта підпихали ззаду. Руки дівчини були зв'язані за спиною.

Похоловши од жаху, Уомі побачив, що це Кунья.

Як могло таке статися?

Розмірковувати не було часу. Треба негайно рятувати дівчину.

Але як це зробити? Він сам один. Бігти по допомогу? Ні, товариші далеко. Вони чекають його на березі, біля човна. Поки він гукне їх, мине багато часу. Що зроблять з дівчиною ці люди і куди вони її ведуть? Та, зрештою, вони вже й помітили його.

Якщо Уомі побіжить, вони подумають, що він їх боїться. Бігти вже пізно. Треба діяти!

В руках Уомі був тільки кинджал. Але ж це замовлена зброя. Поки вона при ньому, Уомі чаклун не страшний. Та не встиг він сховати кинджал за спину і рушити уперед, як почув нестямний крик:

— Уомі! Уомі! Вони вб'ють тебе! Тікай!

В цю мить у нього знову промайнула думка, що Кунья дуже нагадує дівчину, яка йому снилася. Відчувши, що сили його подесятерилися, юнак рішуче попрямував у бік чаклуна.

Ойху насторожився. В його хитрих очах блиснув злий вогник. Здавалося, він догадувався про наміри Уомі.

— Чаклуне, ти обдурив мене! Твоя Нінда, то не моя наречена. Ось вона, зніми з неї зашморг і віддай Уомі.

Чаклун засміявся:

— Хіба Уомі бачив мою Нінду?

— Бачив! Вона зовсім не схожа на дівчину, що приходила до мене уві сні.

— А ця? — запитав чаклун.

— Оце вона і є.

— От і добре! Ойху знав, кого тобі треба. Він велів спіймати саме цю дівчину. Це і є донька господаря Великої Води. Її зв’язали тому, що вона не хотіла йти. Бери її і віддай Ойху те, що обіцяв.

В очах Уомі спалахнула радість.

— Кунья! Не знав я, що це ти донька господаря Великої Води. Ти моя наречена. Це ти кликала мене уві сні?

Уомі побачив, як дівчина зарум'янилася, наче зайнялася зоря.

— Аж ось коли я взнав про це! — говорив Уомі.— Ойху, накажи, щоб її розв'язали, зніми зашморг,— звернувся він до чаклуна.

— Узуне, відпусти дівчину,— велів Ойху.

Жовтолиці зняли з Куньї зашморг, розв’язали руки.

— Візьми,— мовив чаклун,— і знай: Ойху завжди робить те, що обіцяє. Нехай і Уомі зробить так. Він говорив: коли Уомі одержить наречену, віддасть Ойху замовлений ніж.

Чаклун простяг руку й чекав.

Однією рукою Уомі обняв за плечі Кунью, а другою подав чаклунові кинджал.

— Добрячий ніж,— замилувався кинджалом Ойху.— Сяє, наче молодик.— Чаклун, усміхаючись, підкликав жовтолицих. — Дивись, Узуне, який ніж! Він замовлений.

Узун охнув, ударив руками по стегнах і радісно зацмокав язиком.

— Це добрий викуп. Да нього можна віддати будь-яку жінку. Хто має цей ніж, той не знає страху. Тепер Ойху теж нікого не боїться,— чаклун голосно розреготався.— Тепер нехай Уомі боїться. У нього є наречена, але її нічим захищати. Тепер Ойху судитиме Уомі.

— За віщо? — спитав Уомі.

— Уомі самовільно ввійшов у дім Ойху. Узуне, що робить Ойху за таке?

— Тук-тук! — сказав Узун і постукав себе кулаком по голові.

— Уомі дивився на його Нінду. Узуне, що за це буває?

— Тук-тук! Багато тук-тук! — повторив Узун, знову стукаючи себе по тім'ї кулаком.

— Уомі ховав ніж за спину. Уомі хотів убити Ойху. Що за це зробити?

— Ой-ой-ой! — закричав Узун.— Такого Ойху не прощає!

— Хапайте його! — крикнув Ойху жовтолицим.

Четверо кремезних супутників Ойху, мов ті вовки, накинулися на Уомі і міцно вчепилися йому в руки. Уомі пробував відбиватися, але Узун ззаду обома руками здушив його за горло. Гуртом вони повалили Уомі на землю.

— Уомі! Уомі! — несамовито закричала Кунья і вчепилася Узунові в волосся. Але той вирвався і з такою силою вдарив її в скроню, що дівчина непритомна впала.

За наказом Ойху жовтолиці прив'язали Уомі до сосни.

А коли Кунья прийшла до пам'яті й знову почала кричати, її також прив'язали до білого стовбура берези, за кілька кроків від Уомі.

Аж ось коли чаклун міг торжествувати! Він наслухався стільки пісень про непереможного героя Уомі! І ось цей Уомі перед ним зв'язаний, і він міг, як хотів, насолоджуватися своєю владою над ним. Ойху тішився цілковитою безпорадністю своїх бранців і, очевидно, збирався глумитися з них довго і безжалісно.

— Дивись! — кричав він, аж заходячись огидним реготом.— Ось я зараз проштрикну очі твоїй Куньї! Я відріжу їй одне вухо, потім друге, я проколю їй щоки...

Він замахнувся кинджалом і поглядав на Уомі, щоб побачити, як судома зводить гнівне обличчя Гундиного сина.

Коли він повільно наблизився до дівчини, його обличчя нагадало ощирену вовчу морду. Стиснувши однією рукою шию дівчини, він затримав на мить піднесений угору сяючий на сонці кинджал, наче вибираючи місце, куди його ввігнати.

Але в цю мить сталося щось дивне. Раптом, ніби вражений блискавицею, Ойху повалився навзнак. Камінь, що вдарив чаклуна в скроню, покотився по стежці.

Вимахуючи пращею, з кущів вискочив Текту, а за ним Карась, його сини та двоє менших Сойонів зі списами напереваги.

Жовтолиці кинулися навтьоки, не встигши навіть захопити зброю. Мов ящірки, шелеснули вони в кущі й зникли в густому лісі.

Рибноозерці й