Аферистка - Любов Борисівна Овсяннікова

— Ти так і не сказав, що спричинило вечірку, то ми без подарунка. Ось тільки торт несемо, — сказала Неля, передаючи пакунок з пригощенням Миколі. — Знайомся з моєю подругою. Це Єлизавета Афанасіївна Паперовська, майбутній майстер розпису по тканині.

— Можна просто Ліза, — подала руку дівчина.

— Причина вечірки проста — хлопець збирається женитися, — пояснив Микола дівчатам і відразу помітив, як потухли у них очі. — Але у нас тут одинаків вистачає, не треба супитися!

— Хто супиться? — огризнулася Неля. — Просто Ліза посварилася зі своїм кавалером і їй прикро, що ліпші хлопці дістаються іншим. Хіба це не природно? А Юрко їй давно подобається, вона любить написані ним пісні. Може, й свого Костю через те геть наладила, що він не дотягував до її ідеалу.

— Це серйозно, — знітився Микола. — Але ми щось придумаємо і вам нудьгувати не дамо. Пішли хутчіше, уже всі зібралися за столом.

У Лізи, справді, роман не вдався, і вона переживала не кращі свої часи. Костя — гарний, працьовитий, а основне, що з вигляду відповідальний і самостійний, — був старшим за неї майже на десять років. Звичайно, не хлопчик. Дівчина це розуміла, і, коли справа підійшла до серйозних намірів і обговорення спільного майбутнього, вона, боячись його втратити і довіряючи його щирості, відкинула гальма й зважилася на близькі стосунки — під серпневими зорепадами віддала Кості свою цноту.

— На цьому тижні подамо заяву в ЗАГС, — пообіцяв Костя, проводжаючи в той вечір її додому. — Завтра я прийду до вас на заручини. Твої батьки знають про наші стосунки, то, гадаю, дадуть згоду, — міркував Костя вголос. — І на останній курс свого навчання ти прийдеш вже одруженою жінкою, зі шлюбним перснем.

Ліза спочатку зраділа, що аж застрибала навколо Кості, потім розгубилася, а далі й зовсім скисла.

— Мабуть, не вийде так швидко, — і, побачивши, що Костя запитально підняв брови вгору, додала: — Ні, на заручини приходь, але… Батьки запропонують почекати до наступного літа. Ми ж почекаємо?

— Чому почекати? — Костю, видно, щось з Лізиних слів заділо за живе. — Я тобі чи твоїм рідним не підходжу?

— Зовсім ні! От дурненький, — засміялася Ліза. — Просто моє повноліття станеться лише в березні. А звертатися за спеціальним дозволом у виконком вони не захочуть. Мої батьки — люди старої формації, для них це ганьба, розумієш? Тато ліпше випоре мене ремінцем, щоб знала, коли можна трусики скидати.

— Он воно що, — прошепотів Костя. — Виходить, я на неповнолітню натрапив! А ти ж казала, що вже закінчуєш свій учбовий заклад?

— Так, але я вступила на навчання після дев’яти класів.

— О! — проказав Костя, хитаючи головою, наче його вперіщили по ній дринякою так, що й памороки забили.

З розповідей Кості про себе Ліза знала, що він уже двічі отримував од дівчат гарбуза: одній здався не надто освіченим і кмітливим, а другій — злидарем. Хоч працював електриком на залізниці і вважав себе пристойною партією. Та, бач, скаржився дівчині, наразі вимоги до майбутніх чоловіків змінилися. Тепер гарненьким дівчатам подавай науковців, зірок мистецтва, а вже якщо ти невіглас, то хоча б купу грошей. Але Ліза себе резонно не вважала красунею і до того ж Костю просто кохала. Сказати цього вона не наважилася, а просто вислухала його й промовчала, вирішивши, що цим допомогла йому душу звільнити.

Під час розмови про одруження Ліза спочатку не думала про складнощі, які трапилися з Костею у намаганні створити сім’ю. А потім, коли згадала, підкреслила, що прохання почекати до весни пов’язане лише з її віком, з небажанням засмучувати батьків своїм раннім дозріванням і не з чимсь іншим.

Звідки їй було знати, що цими словами вона лише погіршує справу, бо реакція Кості на її відмову пояснювалася зовсім не його комплексами. Насправді все було набагато простіше — бідолаха злякався відповідальності за те, що звабив неповнолітню дівчину. Які там заручини? Та Лізин тато, щойно пусти пару з вуст, що треба негайно одружуватися, вхопить тебе за груди й потягне в міліцію!

І Костя зник з Лізиного життя, та так кудись далеко дременув, що Ліза його не знайшла ні вдома, ні на роботі. А шукати ретельніше вважала для себе неприйнятним, тим більше, що не розуміла причини такого вчинку.

— Ти про що задумалася? — запитав її Микола, коли гості вийшли з-за столу і почали танцювати. Ліза не встигла щось сказати, як Микола продовжив: — Ходімо, я тебе з Юрком познайомлю, бо він на тебе весь час поглядав через стіл.

— Та я ж тут новенька… Йому, видно, просто цікаво, як я тут опинилася.

Юрко, потрапивши в Москву, не розчинився в її масштабі, а тихо й незбутньо сумував за синім повітрям степів, за їхніми просторами, сплетеними з сухого різнотрав’я і відстаней, сумував навіть за спекою й пахощами змоченої дощем порохняви. Сумував через те, що поряд не було незалюднених просторів, чистих незайманих далей, одному йому належаних куточків. У вільний час, якого в нього майже не було, він любив вимірювати вулиці й проспекти столиці своїми широкими, розмашистими кроками. І ходив тут так, як ходять по безкраїх полях і пагорбах, — монотонно й напористо, заодно вивчаючи й запам’ятовуючи все побачене, кожен кущик, кожен рівчак чи цівку води. Він знав столицю і любив, бажав їй вічного благоденствію, дорожив нею, лише хотів, щоб вона трималася тут без нього, щоб відпустила його додому.

Хтозна, може, так у ньому проявлялося розуміння того, що він мусить повертатися до своїх рідних.

А тут з’явилася оця дівчина, з чистими очима, безпосереднім виразом на обличчі, якась своя, не з цього користолюбного, заздрісного, ревнивого до чужих успіхів світу. Вона, як сирота, поглядала навкруги, не прагнучи влитися в загальні веселощі.

— Ти звідки? — запитав він її, запросивши на танець.

— З Орєхово-Зуєво, — одразу зрозумівши, що він має на увазі, відповіла Ліза. І