Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн

- Стоп, — крикнув він. — Ви вже знову впали в поезію, хоча знаєте, що мені від неї стає млосно. Невже ви не можете помовчати? Людині, що працює в хорошому готелі, це просто не личить. Проте вимова у вас непогана й деякі лінґвістичні знання є. Навіть більші, ніж я очікував. Що ж, випробуємо вас, Кноль…

- Круль, пане генеральний директоре.

- Ne me corrigez pas![38] Як на мене, можете називатися Кналем.[39] А ваше святе ймення?

- Фелікс, пане генеральний директоре.

- Це мене не влаштовує. Фелікс — звучить надто інтимно й дуже претензійно. Ви будете зватися Арман…

- Зміна імени принесе мені найбільше задоволення…

- Останнє не істотно. Арманом звали ліфтера, який за випадковим збігом обставин сьогодні від нас іде. Завтра можете зайняти його посаду. Спробуємо вас як ліфтера.

- Смію вас запевнити, пане генеральний директоре, що я зумію зарекомендувати себе на цій роботі й свої обов'язки буду виконувати краще, ніж Есташ.

- А чим поганий Есташ?

- Подає машину або занадто низько, або занадто високо, й доводиться робити карколомні стрибки. Але це, звичайно, коли він возить, так би мовити, своїх. З клієнтами готелю, наскільки я зрозумів, Есташ більш послужливий. Така нерівність у виконанні службових обов'язків, як на мене, не дуже похвальна.

- До чого тут ваші похвали? Ви що, соціаліст?

- Жодною мірою, пане генеральний директоре. Суспільство, таке, як воно є, здається мені чудовим, і я палко бажаю здобути його прихильність. Я тільки вважаю, що свою справу треба виконувати сумлінно, навіть якщо вона тобі не до душі.

- Соціалістів ми у своєму закладі не потерпимо.

- Зa va sans dire, monsieur le…[40]

- Можете йти, Круль! Підшукайте собі на складі у підвальному поверсі ліврею за розміром! Лівреї видаються адміністрацією, але взуття у службовців своє… а я мушу зауважити, що ваші черевики…

- Це випадковий недогляд, пане генеральний директоре. Не пізніше завтрашнього ранку він буде повністю усунутий. Я розумію, які зобов'язання накладає на людину служба в такій поважній установі, тож смію запевнити, що мій зовнішній вигляд буде бездоганним. Ліврея, якщо мені буде дозволено це зауважити, мене дуже й дуже радує. Хрещений Шіммельпрістер любив виряджати мене у всілякі костюми й завжди хвалив мене за те, що в кожному я відчував себе так, немов народився в ньому, хоча, власне, природжені дарування навряд чи заслуговують на похвалу. Але форму ліфтера мені ще надягати не доводилося.

- Не біда, — відповів він, — якщо у цій лівреї ви будете справляти враження на гарненьких жінок. До побачення, сьогодні ви тут не потрібні. Увечері погуляйте Парижем. А завтра зранку нехай Есташ або хтось інший поїздить з вами кілька разів угору й униз, придивіться до поводження з механізмом. Це річ нескладна, і ви швидко її опануєте.

- Я дбайливо поводитимуся з ліфтом, — була моя відповідь, — і не заспокоюся, доки він не зупинятиметься точно на рівні майданчика. Du reste, monsieur le directeur general, — додав я, і мої очі налились слізьми, — les paroles me manquent pour exprimer…[41]

- C'est bien, c'est bien…[42] Я зайнятий, — пробурмотів він і відвернувся; гидлива ґримаса знову промайнула на його обличчі. Але мене це не засмутило. Я притьмом кинувся вниз сходами — адже ще вранці я мав побувати у згаданого вище годинникаря, — легко розшукав двері з написом «склад» і постукав. Маленький дідок в окулярах читав газету в приміщенні, яке нагадувало крамничку лахмітника або театральну гардеробну, стільки там було розвішано ліврей усіх кольорів і відтінків. Я сказав йому, в чому річ, й усе відразу було залагоджено.

- Et comme ca, — зауважив старий, — tu voudrais t'appreter, mon petit, pour promener les jolies femmes en haut et en bas.[43]

У цієї нації тільки одне на думці. Я підморгнув йому і запевнив, що саме це є моєю єдиною мрією й завданням.

Він окинув мене швидким поглядом, зняв з вішалки одну з ліврей — штани та куртку пісочного кольору з червоною облямівкою — й повісив усе це мені на руку.

- Чи не краще було б приміряти? — запитав я.

- Ні до чого, ні до чого. Раз я даю, значить, точно за міркою. Dans cet emballage la marchandise attirera l'attention des jolies femmes.[44]

Старому, їй-бо, пора було думати про щось інше. Але він вимовляв ці слова несвідомо, і я так само несвідомо знову підморгнув йому й, назвавши його «mon oncle»,[45] побожився, що йому одному буду завдячувати своєю кар'єрою.

З підвалу я піднявся ліфтом на п'ятий поверх. Я поспішав, бо на душі у мене було неспокійно — чи не полізе Станко за час моєї відсутности до моєї валізки? Коли ми підіймалися, нас зупиняли дзвінки. Різним гостям, при вході яких я скромно тулився до стінки, був потрібен ліфт: вже у вестибюлі зайшла одна пані (їй треба було на другий поверх), у бельетажі — англомовне подружжя, що хотіло піднятися на третій поверх. Дама, яка зайшла першою, збудила мою увагу, і слово «збудила» тут якраз дуже доречне, бо коли я дивився на неї, серце в мене почало страшенно калатати, причому якось солодко калатати. Цю даму я знав. Хоча сьогодні на ній був не капелюшок-кльош з пір'ям чаплі, а інший, крислатий, облямований єдвабом витвір дорогої модистки, на який було накинуто білу вуаль, зав'язану під підборіддям бантом з довгими кінцями, що спадали на пальто, й хоча пальто теж було інше — легке й світле, з великими ґудзиками, я ні на мить не засумнівався, що це моя сусідка з митного огляду, пані, з якою мене пов’язувало володіння скринькою. Насамперед я впізнав її за манерою широко розплющувати очі, що здивувало мене під час її розмови з митником, але очевидно, то була її манера, оскільки вона проробляла це й сьогодні вже без жодного приводу. Та й взагалі її зрештою доволі гарні риси явно мали схильність знервовано спотворюватися. Більше я нічого не помітив у вигляді цієї сорокалітньої брюнетки, що примусило б мене пошкодувати про той делікатний зв’язок, який виник у мене з нею. Маленький темний пушок на верхній губці був їй до лиця, а золотисто-брунатні очі завжди