Три мушкетери - Олександр Дюма
— Кепсько, пане, кепсько, — відповів голос, в якому юнак упізнав голос Планше; бо, розмовляючи сам із собою, як це роблять дуже заклопотані люди, Д'Артаньян увійшов до під'їзду свого будинку, в глибині якого були сходи, що вели в його кімнату.
— Чому кепсько? Що ти хочеш сказати цим, дурню? — спитав Д'Артаньян. — Що сталося?
— Безліч прикростей.
— Яких?
— Перш за все, арештували Атоса.
— Арештували! Атоса! Арештували! За що?
— Його застали у вас; вирішили, що це ви.
— Хто його арештував?
— Сторожа, яку привели ті самі люди в чорному, що їх ви прогнали.
— Чому ж він не назвав свого імені? Чому не сказав, що зовсім непричетний до цієї справи?
— Він не хотів цього робити, пане; навпаки, він підійшов до мене й мовив: «Зараз треба бути на волі саме твоєму панові, а не мені, бо йому відомо все, а мені нічого. Вони гадають, що арештували Д'Артаньяна, а він тим часом скористається з нагоди й діятиме; через три дні я скажу, хто я такий, і їм доведеться мене звільнити».
— Молодець, Атос! Благородне серце, — прошепотів Д'Артаньян. — Впізнаю тебе в цьому вчинкові!.. То що зробили поліцейські?
— Четверо повели пана Атоса невідомо куди — до Бастилії чи до Фор-Левека[88]; двоє залишилися з людьми в чорному, які все перевернули й забрали всі папери. Нарешті, ще двоє чатували біля дверей; потім, коли все скінчилося, вони пішли, залишивши будинок порожнім, а двері незамкненими.
— А Портос і Араміс?
— Я їх не застав; вони ще не приходили.
— Але вони можуть з'явитися з хвилини на хвилину! Сподіваюсь, ти переказав, що я на них чекаю?
— Звичайно, добродію.
— Ну, то лишайся тут; якщо вони прийдуть, розкажи їм усе, і хай вони зачекають на мене в шинку «Соснова Шишка». Тут для них буде небезпечно — за будинком можуть стежити. А я біжу до пана де Тревіля, розповім йому все і прийду до них у шинок.
— Слухаю, пане, — сказав Планше.
— Ти не боїшся тут залишатись? — запитав Д'Артаньян, повертаючись назад, щоб підбадьорити слугу.
— Будьте певні, добродію, — відповів Планше, — ви ще не знаєте мене; я вмію бути хоробрим, коли схочу, головне — це захотіти. До того ж, я пікардієць.
— Отож, вирішено, — мовив Д'Артаньян, — ти радше даси себе вбити, ніж залишиш свій пост.
— Так, добродію, бо немає на світі нічого, чого б я не зробив, щоб довести вам свою відданість.
«Гаразд, — подумав Д'Артаньян. — Здається, метод, шо його я вжив до цього лобуряки, справді підходящий; треба буде принагідно користуватися ним час від часу».
І з усією швидкістю, на яку були здатні його стомлені за день ноги, Д'Артаньян подався на вулицю Старого Голубника.
Пана де Тревіля не було вдома. Його рота відбувала варту в Дуврі; він був там разом зі своїми мушкетерами.
Пана де Тревіля треба було побачити обов'язково; слід було повідомити його про те, що сталося. Д'Артаньян вирішив спробувати пройти в Дувр. За перепустку йому мала правити форма гвардійця роти пана Дезессара.
Він спустився вниз по вулиці Птіз-Опостен, вийшов на набережну й попрямував до Нового мосту. Він хотів було переплисти річку на поромі, але, підійшовши до берега й сунувши руку в кишеню, переконався, що йому нічим буде заплатити.
Простуючи вулицею Генего, Д'Артаньян раптом побачив, як з вулиці Дофіна хутко вийшло двійко перехожих, і зупинився, вражений.
Це були чоловік і жінка.
Жінка статурою нагадувала пані Бонасьє, чоловік дуже скидався на Араміса.
Крім того, жінка була закутана в довгий чорний плащ, обрис якого Д'Артаньян добре запам'ятав біля віконниці на вулиці Вожирар та біля дверей на вулиці Лягарп.
Більш того — чоловік був вбраний у мушкетерську форму.
Каптур на голові жінки був опущений, чоловік тримав перед обличчям хусточку; така подвійна завбачливість свідчила про те, що обоє були зацікавлені, аби їх не впізнали.
Вони зійшли на міст; Д'Артаньян теж мав іти мостом, оскільки поспішав до Лувру; отже, юнак рушив за ними.
Не ступив Д'Артаньян і двадцяти кроків, як остаточно переконався, що перед ним — пані Бонасьє та Араміс.
В його серці знову спалахнули ревнощі.
Він був двічі обдурений — і другом, і жінкою, яку вже палко любив. Пані Бонасьє присягалась йому всіма святими, що не знає Араміса, і от за чверть години він бачить її під руку саме з Арамісом.
Д'Артаньянові й на думку не спало, що він знайомий з гарненькою галантерейницею лише якихось три години, що вона нічим йому не зобов'язана, хіба що подякою за порятунок од людей у чорному, які хотіли забрати її з собою, і що вона нічого йому не обіцяла. Юнак почувався ображеним, обдуреним, осміяним; він почервонів як жар і вирішив усе з'ясувати.
Чоловік і жінка помітили, що їх хтось переслідує, і наддали ходи. Д'Артаньян обігнав і перестрів їх тої миті, коли вони вже підійшли до мосту, перед яким стояла яскраво освітлена ліхтарем статуя Самаритянки[89].
Д'Артаньян заступив їм дорогу, і вони зупинилися.
— Що вам потрібно, добродію? — спитав, відступивши на крок, мушкетер, з іноземного акценту якого Д'Артаньян збагнув, що принаймні в одній частині своїх припущень він помилився.
— Це не Араміс! — вигукнув він.
— Ні, добродію, не Араміс, і, судячи з ваших слів, я бачу, що ви маєте мене за іншого, а тому дарую вам.
— Ви мені даруєте? — спитав Д'Артаньян.
— Так, — відповів незнайомець. — І коли у вас немає до мене справи, дозвольте нам пройти.
— Ви маєте рацію, добродію, — сказав Д'Артаньян, — у мене немає справи до вас, але у мене є справа до пані.
— До пані!? Але ви її не знаєте, — заперечив незнайомець.
— Ні, добродію, я її знаю.
— О! — вигукнула з докором пані Бонасьє. — О, добродію! Ви присягалися честю військового й дворянина; я сподівалась, що вам можна довіряти.
— А ви, пані, — знічено відказав Д'Артаньян, — ви мені обіцяли…
— Ось моя рука, добродійко, — сказав іноземець, — і ходімо далі. Але оглушений, розгублений, вражений усім тим, шо сталося, Д'Артаньян, схрестивши руки на грудях, так і стояв перед мушкетером та пані Бонасьє.
Мушкетер ступив на два кроки вперед і рукою відсторонив Д'Артаньяна.
Д'Артаньян відскочив назад і вихопив шпагу.
В ту ж мить незнайомець вихопив свою.
— В ім'я неба, мілорде! — вигукнула пані Бонасьє, кидаючись між бійцями й голими