Дияволи з "Веселого пекла" - Ростислав Феодосійович Самбук
*
Грейтова спальня була на другому поверсі. Він уже роздягнувся, та ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік, нарешті не витримав і підвівся. Глянув через вікно вниз — у Ангеля ще світилося, і Грейт просто в піжамі спустився до нього випити і побалакати.
Ангель сидів у глибокому фотелі під торшером і щось підправляв олівцем у малюнку на великому клапті білого картону. Ангелева пристрасть до малювання здавалася Грейтові хлоп'яцтвом, він відверто висміював це і зараз не втримався, аби не поглузувати.
— Ви працюєте так, наче збираєтесь виставлятися. Але за вашу мазанину не дадуть і цента, а ви ж практична людина, Франц.
Ангель не відповів. Примруживши очі, розглядав малюнок і, здається, був задоволений. Полковник зазирнув йому через плече: довга вулиця, будинки, автомобілі, люди біля вітрин…
— Я своїм «Контаксом» зроблю краще, — пробуркотів. — І в кольорі…
Ангель мовив зі щирим жалем:
— Якби не батько, я міг би стати художником. Він був такою ж обмеженою людиною, як і ви, Кларенс, і лупцював мене за малюнки.
— Ви невдячна істота! Дякуйте батькові, що зараз не жебрак.
— Звичайно, — погодився Ангель, — і все ж у людині живе потяг до прекрасного.
— Ну, і купуйте це прекрасне за долари, — зареготав Грейт. — Нині за десяток монет можна об'їстися цим вашим прекрасним.
— Навіщо так грубо? — обірвав його Ангель. — Коли я покінчу зі справами, буду тільки малювати. Вам подобається модерний живопис?
— Це що? Штучки, в яких нічого не второпаєш?..
— І мені не подобається, — зітхнув Ангель. — Люблю старовинних майстрів: вміли показати людину… Під час війни в мене було стільки натури…
— Це у концтаборі? — єхидно завважив полковник, та Ангель не звернув уваги на його тон.
— Так, я міг створити чудові портрети! Ви не уявляєте собі, скільки різних облич пройшло повз мене. Галерея в'язнів! Я міг би стати знаменитим, Кларенс…
— Таку натуру ви можете купити і зараз за безцінь.
— Е-е, ні… Там у людині все було оголене, всі її пристрасті. Уявіть собі: старий єврей, якому на все наплювати. Він уже помер для самого себе, і в очах у нього — смерть. Мертві очі, злі очі, покірні очі… покірні й покірні, ціла низка тупих, покірних облич…
— Ви б не стали знаменитим художником, Франц. Ви б збожеволіли…
Ангель посміхнувся. Що розуміє цей полковник? Коли він не втратив здорового глузду, відправляючи кожного дня сотні людей до крематорію, то, значить, мав стійку психіку. Та про що веде далі Грейт?
— Є ще одна причина, яка б завадила вам. — Полковник налив собі віскі, набив склянку по вінця льодом сьорбнув і примружився від задоволення. — Звичайно, я не розуміюся на цьому, та ви самі виказали себе, Франц. Я рідко коли бував на виставках, але помітив: людей ваблять портрети героїв. Ну, істот, так би мовити, вищих за середніх, у яких є, коли хочете, іскра божа… А ви бачили в таборі саму покору. Нічого б не вийшло, Франц. Між іншим, це одна з ваших помилок, не тільки ваших особисто, а взагалі і фюрера вашого, і всієї вашої компанії. Всіх ви не могли знищити — і хотіли мати покірливих і безсловесних, ну, як це казали, людей нижчої раси. Вже бачили цю покору і тішилися нею. — Полковник спорожнив склянку. — Вас спритно дурили, Франц.
Ангель мовив раптом майже урочисто:
— Дванадцять із п'ятнадцяти дівчаток, завербованих нами у Франції, вже скорилися перед мадам Блюто. Все ж груба сила на дещо здатна, і ви знаєте це не гірше за мене. — Жбурнув картину на стіл і рішуче підвівся. — Ця покора забезпечує успіх нашої з вами справи.
Полковник здригнувся. Він якось раптово зрозумів, що тривожило його останнім часом: зовнішня покора дівчат, за якою міг критися опір. І десь це прорветься, десь хтось обведе їх навколо пальця.
— Ви щасливчик, Франц, — сказав Грейт, — а я ніяк не можу позбутися думки про відплату.
— Е-е, пусте! Якщо б думав про таке, мене б не вистачило і на тиждень… — Це було сказано так, що полковник зрозумів: Ангель не збрехав. Та й справді, жах перед розплатою розчавив би Франца за кілька днів, коли б він дозволив собі хоч трохи розслабитися. Але як може Ангель не думати про відплату? І чи можна взагалі не думати? Коли ж можна, то що це — сила чи легковажність? Так і не вирішивши що, Грейт з цікавістю втупився у Франца. А той продовжував: — Якщо б ми з вами, полковнику, були зліплені із звичайного людського тіста, нас би обсіли звичайні сумніви, терзання і ще чортзна-що. Ми б захлинулися в емоціях, чи не так? — Грейт не відповів, та Ангелеві і непотрібно було його підтвердження. Вів далі: — Ми з вами не люди, Кларенс, ми з вами лялечки, і доля вирішує за нас. Хтось смикне за нитку — і ми рухаємось. Так, ми можемо бути, — ця думка сподобалась йому, посміхнувся самовдоволено, — лише лялечками, веселими чи сумними… Хоча, певно, і це не залежить від нас… Як у мадам Блюто — грайливі лялечки, а з чого вони робляться? Кожен заробляє собі на життя, кожен лялечка в руках іншого — весела чи сумна, все одно лялечка, справжня маріонетка…
Ви — лялечка?.. — тицьнув в нього пальцем Грейт. — Не смішіть мене!.. Ви — диявол, Ангель, справжній диявол, і це — найвища похвала, бо бути дияволом — все одно що бути справжнім чоловіком! Ще тоді, під час нашої першої зустрічі у тому франкфуртському ресторанчику, як його?.. Ага, згадав, у «Веселому пеклі», я оцінив вас…
— Чудово, — зареготав Ангель, — мені це подобається. Ми з вами — дияволи з «Веселого пекла»…
Задзвонив телефон. Ангель зняв трубку:
— Хто це?
— Дзвонять з поліції… — говорив хтось французькою з сильним акцентом. — За дорученням мадам