Вечірні розмови на острові - Роберт Льюїс Стівенсон

дівчині, щоб побачити, як вона ховає його, наче золото. Чоловік може сказитись через куди меншу причину. Але в тих краях таке водиться, і (сказав я сам собі) винні тут не стільки ми, білі, скільки місіонери. Якби вони дали спокій тим тубільцям, мені зовсім не потрібне було б це дурисвітство, і я з чистим сумлінням брав би собі кожну жінку, яку забажаю, і кидав її, коли заманеться.

Чим тяжче гнітив мене сором, тим дужче кортіло чимшвидше піти звідси, а що наші бажання таким чином збіглись, то я й не помітив, що агенти вже ставляться до мене зовсім інакше. Доти Кейс як міг силкувався затримати мене; а тепер, коли досяг своєї мети, так само прагнув, щоб я швидше пішов. Ама, сказав він, сама покаже мені мій дім, і всі троє попрощалися й навіть не провели нас за двері.

Вже надходила ніч; від селища пахло лісом, квітами, морем та печеними плодами хлібного дерева. На рифі шумів негучно морський прибій, а з далини між лісом та селищем долітав гомін дзвінких голосів, дорослих і дитячих. Свіже повітря зразу підбадьорило мене, а ще й те, що я вже не бачу капітана, а натомість бачу таке гарне дівча коло себе. Мені просто-таки здавалося, що це якась біла дівчина з батьківщини, і я, забувшись на хвилину, взяв її за руку, її пальчики сплелися з моїми, я почув, що вона дихає глибоко й чисто, і зразу ж вона підняла мою руку й притисла до свого личка.

— Ти добре! — вигукнула, побігла вперед, зупинилась, озирнулась і всміхнулася, і знов побігла вперед, ведучи мене тихою стежкою по узліссі до мого дому.

Звісно, Кейс сватався за мене до неї так, як годиться: казав, що я шалію за нею і мені начхати, що може з цього вийти; і та бідолашечка, знаючи те, про що я й гадки не мав, повірила кожному слову, і в неї аж голова обертом пішла з гордості та вдячності. Але я про все те й не здогадувався, я зовсім не мав охоти панькатися з тубільними жінками, бо вже вдосталь набачився таких білих, що їх геть об'їла дружинина рідня, та ще й дурнів з них поробила, тому я сказав собі: треба зразу урвати це й поставити її на своє місце. Але ж вона була така тендітна та мила, коли відбігала від мене, а тоді зупинялась, дожидаючи, і така була схожа на дитину чи на ласкаве собача, що я тільки й міг іти вслід за нею, та слухати, як тупотять її босенькі ніжки, та видивлятись у темряві світлу пляму її постаті. І ще одна думка зринула в моїй голові. Тепер, коли ми вдвох, вона пеститься до мене, як котеня. Але в домі у агентів вона поводилась чисто тобі графиня: гордо й стримано. Ну, а ще її вбрання, хоч його на ній і небагатечко було, та й те тубільне, але ж тонка-претонка тала, і витончені пахощі, й червоні квіти та зернятка, все таке яскраве, чисто самоцвіти, тільки більше… Одне слово, мені подумалося, що вона й справді ніби якась графиня, вбрана до театру на концерт, слухати великих співаків, і зовсім не пара для бідного торговельного агента, як оце я.

Вона вбігла в дім перша, і я ще знадвору побачив, як у вікні блиснув сірник і засвітилася лампа. Оселя була прегарна, збудована з коралового каменю, з просторою верандою, і середня кімната висока та простора. Мої скрині та ящики лежали купою, поскидані без ладу, і посеред цього розгардіяшу стояла біля столу Ама, дожидаючи мене, її тінь позад неї перетинала всю кімнату й сягала склепіння бляшаного даху; і постать її вирізнялась ясно на тому тлі, а шкіра аж полискувала у світлі лампи. Я зупинився на порозі, а вона мовчки звела на мене очі, й погляд їхній був і жадібний, і несміливий. Потім вона поклала руку собі на груди.

— Я твій жінуся, — сказала. Мене ще ніколи так не хвилювала жінка: від жадання в мене все аж тріпотіло, як от вітрило тріпоче на вітрі.

Якби я й хотів щось сказати, то не зміг би, а якби й міг, то б не сказав. Мені було соромно, що мене так схвилювала тубілка, соромно й за свій шлюб, і за оте свідоцтво, що вона сховала, наче святощі, у своїй спідничці. Я відвернувся й удав, ніби порпаюсь у багажі. Насамперед я вишукав там ящик джину — єдиний, що його привіз із собою, — і почасти заради дівчини, а почасти згадавши оте страхіття — старого Рендола, — раптом надумав зробити ось що: зірвав віко з ящика, кишеньковим коркотягом повідкорковував усі пляшки й наказав Амі повиливати джин із веранди на землю.

Вона зробила де й повернулася, спантеличено дивлячись на мене.

— Нема пуття, — сказав я, бо вже трохи краще володів голосом. — Чоловік він пий, він нема пуття.

Вона погодилася з цим, але й далі була замислена. Врешті спитала:

— Нащо ти привези? Коли не хочеш пий, тоді не привези, гадаю.

— Усе гаразд, — відказав я. — Колись я дуже багато хочу пий, тепер не хочу. Бач, я не знав, що буду маю один маленький жінуся. Коли я пий джин, мій маленький жінуся буде боюсь.

Я насилу спромігся говорити з нею ласкаво, бо колись заприсягся перед собою, що ніколи не покажу себе макухою Перед тубілкою, і тепер мені лишалось тільки замовкнути. Вона стояла й поважно дивилась на мене, а я сидів біля розкритого ящика.

— Я гадай, ти є пуття, — промовила вона. І раптом упала переді мною ницьма. — Я твій, однаково що свиня! — вигукнула.

Закляття

Уранці я вийшов на веранду перед самим сходом сонця. Мій дім був зі східного боку селища останній; далі здіймався високий скелястий мис, порослий лісом, і затуляв сонячний схід. На заході збігала з гори бистра холодна річка, а за нею лежало селище — розсип хатин серед зелені, кокосові пальми та хлібні дерева. На декотрих хатинах віконниці були ще спущені, на інших уже підняті; я бачив, що сітки від москітів ще натягнені, і всередині неясно видніли постаті людей, які щойно прокинулись і ще не вийшли, а інші безмовно тинялись серед зелені, повгортані в барвисті нічні халати й схожі на бедуїнів на малюнках із Біблії. Стояла мертва тиша, урочистий дух і прохолода, і світло світанку над лагуною скидалось на відблиск вогнища.

Але те, що мене стурбувало, було