Принц і злидар - Марк Твен

— Ну, що ти скажеш?

— Ах, ваша милость, дозвольте мені не відповідати. Такі, як я, не сміють про це говорити.

— Тоді я сам скажу. У тебе волосся, очі, голос і манери, постать, зріст і обличчя такі самі, як і в мене. Якби ми зовсім роздяглися, ніхто б не зміг пізнати, хто з нас злидар, а хто принц Уельський. Тепер, коли я надів на себе твій одяг, я ще більше розумію, що почував ти, коли негідний вартовий… Стривай, то не синець у тебе на руці?

— Так, ваша милость, але це дрібниця. Ви ж знаєте, що бідний вартовий…

— Мовчи! То було підло й жорстоко! — крикнув маленький принц, тупнувши босою ногою. — Якби король… Стій-но, не рухайся, поки я не вернуся! Я наказую тобі!

Він умить схопив зі столу якусь маленьку річ, сховав її і, вибігши з кабінету, стрімголов помчав по палацовому парку. Лахміття на ньому маяло на вітрі, обличчя палало, очі виблискували. Добігши до брами, він схопився за грати і крикнув:

— Відчиніть! Відчиніть браму!

Солдат, який так брутально обійшовся з Томом, зараз же послухався. Але тільки-но принц, задихаючись від гніву, вибіг за ворота, солдат так ударив його по вуху, що хлопець покотився на дорогу.

— От тобі, жебрачий виродок, за те, що через тебе мені дісталося від його високості! — крикнув вартовий.

Юрба зареготала. Принц підвівся з землі й обурено кинувся на солдата.

— Я принц Уельський, моя особа священна, — вигукнув він. — За те, що ти насмілився зняти на мене руку, тебе повісять.

Солдат віддав йому честь алебардою:

— Вітаю вас, ваша милость! — глузливо вигукнув він і злісно додав: — Геть звідси, скажений паскудо!

Юрба з гиканням і свистом оточила маленького принца і погнала його по дорозі, глузливо гукаючи!

— Дорогу його королівській високості! Дорогу принцові Уельському!

ЛИХІ ПРИГОДИ ПРИНЦА ПОЧИНАЮТЬСЯ

Кілька годин невгамовні переслідувачі гналися за принцом, але нарешті дали йому спокій. Поки він лютував і з царською величчю загрожував юрбі та віддавав накази, він здавався їй кумедним і смішним. Та коли бідолаха вибився із сил і змовк, мучителям його одразу стало нудно, і вони подалися шукати собі іншої розваги. Лишившись на самоті, він озирнувся навколо, але не впізнав місцевості. Побачив тільки, що він у Лондоні і пішов навмання. Незабаром будинки порідшали і прохожих ставало все менше. Принц обмив свої закривавлені ноги в струмку, що протікав по вулиці, яка тепер зветься Фаррінгдонською, трохи відпочив і рушив далі. Так він дійшов до великої безлюдної площі, де було розкидано лише кілька будинків та височіла величезна церква. Він пізнав цю церкву. Вона була в риштованні, а навколо метушилися робітники. Там ішов великий ремонт. Принц одразу повеселішав — його мукам настав кінець. «Це ж старовинна церква францісканців, — подумав він. — Король, мій батько, забрав її в монахів і перетворив на притулок для бідних сиріт. Вони радо зроблять послугу синові свого благодійника, тим більше, що я зараз так само бідний і безпорадний, як ті, що тут знайшли собі притулок».

Незабаром він опинився серед галасливого гурту хлопчаків, які бігали, стрибали, грали в м'яча, в чехарду — одним словом, бавилися. Усі вони були однаково одягнені, так, як тоді ходили слуги й підмайстри. У кожного на маківці сиділа плоска чорна шапочка, завбільшки з блюдечко, яка не захищала голови від холоду, бо була занадто маленька, і ніяк її не прикрашала. Зпід шапочки на лоб спадало волосся, рівненько підстрижене кружальцем. На шиї була пов'язка з двома кільцями, як у духовних осіб. Синя куртка, пошита по талії, доходила аж до колін. Пишні рукава і широкий пояс, яскравожовті панчохи й черевики з великими металевими пряжками доповнювали цей досить непоказний костюм.

Діти припинили гру і обступили принца.

— Скажіть вашому наставникові, — промовив він з природженою гідністю, — що Едуард, принц Уельський, бажає говорити з ним.

Хлопці зняли страшенний галас, а котрийсь з них грубо вигукнув.

— Що ж ти, нещасне старченя, посланець його високості?

Принц спалахнув од гніву і мимохіть схопився за пояс, але шпаги там не було. Хлопці зареготали, а хтось крикнув:

— Диви! Він хапається за шпагу, неначе й справді принц!

Дітвора знов зареготала. Сердешний Едуард гордо випростався і сказав:

— Так, я принц, і вам, годованцям мого милостивого батька-короля, сором так поводитися зі мною!

Це так розвеселило хлопців, що вони просто помирали від сміху. Той, що перший заговорив з принцом, гукнув своїм товаришам:

— Гей, ви, раби, нахлібники отця його високості! Схаменіться! Мерщій падайте ниць і кланяйтесь його королівській милості й величному лахміттю!

З криками і сміхом хлопці поставали навколішки і почали глузливо віддавати шану своїй жертві.

Принц відштовхнув одного з них ногою і гнівно вигукнув:

— Ось тобі до завтра, а вранці я звелю тебе повісити!

А. це вже не жарт. Тут уже зовсім не до сміху. Умить урвався регіт, і хлопців охопила лють,

— Хапайте його! — кричали вони. — У ставок його, у ставок! Де собаки? Левчук, кусі його! Сюди, Зубач!

Тут сталося щось небувале. Священну особу наступника англійського престолу грубо зневажали прості хлопчаки: його били, на нього цькували собак.

Надворі вже смеркало, коли принц опинився в густо заселеній частині міста. Тіло в нього було геть побите, руки закривавлені, лахміття в грязі. Він ішов усе далі й далі, сам не знаючи куди, і нарешті так стомився й ослаб, що ледве волік ноги. Він перестав уже звертатися до прохожих, бо замість поради, вони тільки лаяли його. Він бурмотів про себе: «Це місце зветься Смітний двір. Якщо в мене вистачить сил розшукати його, я врятований. Батьки Тома одведуть мене до палацу, скажуть, що я не з їхньої сім'ї, а справжній принц, і я знову буду серед своїх». Він ніяк не міг с:: бути, як жорстоко обійшлися з ним хлопці з притулку. «Коли я буду королем, — думав він, — я накажу, щоб їм давали не тільки хліб та захист, а й освіту. Треба, щоб вони були не тільки ситі, а мали ще й поживу для душі. Я ніколи не забуду сьогоднішнього дня й подбаю, щоб мій народ не втопав у неуцтві, бо вчення пом'якшує серце й будить доброту».

Замиготіли ліхтарі, став накрапати дощ і знявся вітер. Настала холодна, бурхлива ніч. Бездомний принц, безпритульний наступник англійського трону, все ще йшов уперед, дедалі більше заглиблюючись у лабіринт брудних завулків, де кишіли людом притулки злиднів