Попіл снів - Павло Архипович Загребельний

Анатоль, побачивши шинелю й папаху, аж свиснув.

— Ти що? Генеральша?

— Не генеральша, а генерал!

— Чому ж я не знав?

— Не маю часу пояснювати! Хазяйнуй тут, я поїхала.

— Тебе ждати?

— Не знаю. Нічого не знаю! Не підходь до мене, не цілуй, не згадуй, прошу тебе! О Боже, який жах!

Вона виїздила з висілка на шосе, а ще не знала, куди податися. Чому не обладнала в себе на дачі бодай невеличкого притулку з космічним захистом? Яка легковажність! Її центр розгромлено, там не сховаєшся. Атомний реактор Академії наук? Далеко й ненадійно. Єдиний порятунок — Чорнобильська атомна, надто ж пульт управління саркофагом. Туди, а там вона подумає!

Алевтина Дмитрівна скерувала свою «вісімку» на Димер і Чорнобиль.

Ніхто не бачив тут Чуйка, і він теж нікого не бачив, але вийшло так, що на всіх десяти поверхах про нього знали, і, коли здійнявся єралаш і сабантуй, про таємничого капітана авіації згадали, броньовані двері його боксу смачно чмокнули, мовби самі собою, розклекотана братва з'юрмилася біля найтаємничішого місця цієї стоклятої інституції, навперейми один поперед одного загалалайкала.

— Льотчик! Капітан! Живий?

— Ворушишся?

— Вишкрібайся з цієї мишоловки!

— Стрибай до нас!

— Та він розіпнутий, як Ісус Христос!

— Ми апарати, а він — в апаратурі!

— Номенклатура в апаратурі!

— Апаратура — халтура! Бий, хлопці!

— Трощи!

— Ну як, льотчику, вже тебе пускає?

— Та вже, — сказав Чуйко, підводячись з свого майже інопланетного ложа.

— Гопки можеш вдарити?

— Чом би й ні? — засміявся Чуйко і справді пішов навприсядки.

Визволителі подивовано відступили.

— Лежав, а руки й ноги як на гвинтах?

— Тебе що, капітане, доктор Аля на секретних уколах тримала?

— Як це ти вберігся від маразмування?

— А зарядка космонавтів? — засміявся Чуйко. — Це ж вам не хер собачий?

— Та не хер!

— А як тебе звати, льотчику?

— Чуйко, — сказав Василь. — Чуйко, і все. Де мені обмундируватись? Є тут таке місце?

— Та тут все є. Навіть клітка для африканського слона!

— І барліг для бегемотів! Го-го-го!

— А біде з золотими кранами для доктора Алі? Забув?

— Го-го! Може, то для самого генерала Сосина!

Їх було багато, і вони знали, мабуть, усе, а Чуйко не знав нічого, бо майже цілий рік жорсткої ізоляції, і тільки шелестіння ласкавого голосу доктора Алі, яка обіцяла зцілення, райські сади, блаженство і екстаз.

А який же красивий був Василь! Різьблений ніс, різьблені губи, сині очі під чорними бровами, кругла міцна голова, мовби виліплена для бронзового пам'ятника, круті плечі, замашна постать. Всі Чуйки в їхньому селі були красиві, і на їхній куток завжди ласо позирали і женихи, і невісти з усіх інших кутків Лихівки.

Сюди Василя привезли після нещасного випадку в польоті. Доктор Аля казала, що це госпіталь, і все обіцяла Чуйкові, а він вірив, бо й що мав робити. Зрідка приходив з доктором Алею начальник госпіталю, однорукий, одноокий, голова як макітра, голос — притлумлений писк, клацав міцними кігтями по тумблерах, пробував жартувати: «Орлята учатся летать. Що? Га-га-га!»

Коли припустити, що всі начальники ідіоти, то начальник цього госпіталю — найбільший ідіот. І як же, мабуть, мучиться з ним тут доктор Аля!

До своїх визволителів Василь вийшов самоходом, усі вже мали на собі одяг, хто цивільний, хто військовий, тільки він — в армійській спідній сорочці з трикутним вирізом на грудях, у бавовняних підштаниках з поворозочками внизу. Поворозочки не зав'язані, тягнулися за Василем по підлозі.

Коридор довжелезний, щось середнє між госпіталем і тюрмою або казармою. Зрештою, все воно однакове, скрізь людська нужденність і людська упослідженість.

— Мені б одягнутися, — сказав Чуйко, — де тут госпітальна каптьорка?

Коридор зустрів його слова реготом:

— Каптьорка? Ну й сказонув!

— Та ви його послухайте: госпіталь!

— Який тут, брате, госпіталь? Це мишоловка!

— Генеральський звіринець!

— Господарство доктора Гальванеску!

— Аби ж то! Не доктора, а генерала, і не Гальванеску, а Сосина!

— Генерал Сосин? — спитав Чуйко. — Хто це?

— А той безрукий і безокий! Був він у тебе?

— Безрукий був. Ніби веселий.

— Веселий? Як тигр після антилопи!

— Бандит!

— Бузувір!

— Компрачикос!

— Інквізитор!

— А доктор Аля? — розгублено поспитав Чуйко. — Як же доктор Аля? Це ж таке нещастя для неї.

— Нещастя? Вона, мабуть, і тебе вже закохала в себе? Сюсі-пусі, капітанчику!.. Як я тебе, так ти мене… А скільки дірок продовбала вона в твоєму черепі? Не полічив ще?

Чуйко мимоволі мацнув себе за голову. Хіба справа в черепі? Головне: що діється під черепом. А в нього діялося страшне, тому й вірив доктору Алі.

Так звана каптьорка була на першому поверсі, поки Чуйко дійшов туди по сходах у добровільному супроводі товаришів по нещастю, його просвітили, можна сказати, вичерпно і капітально, тоді помогли знайти його обмундирування, бо в каптьорці панував порядок, як у танкових військах, все під номерами, в реєстрах, акуратно розвішане, вичищене, хоч і для параду. Форма Чуйкового одягу — вихідна. Цього він не знав, бо привезли його сюди в непам'яті. Новий мундир, нові ботинки, новий кашкет, шинеля тонкого сукна, на френчі значок льотчика першого