Женька Жменька-Едісон - Микола Васильович Білкун

— Я знаю. Масло.

— Сам ти масло!

— А що?

— Отож-бо, що я не знаю. І ніхто не знає.

— Так-таки й ніхто?

— Ну, може, хто-небудь коли-небудь і пропускав крізь молоко електричний струм, але з першого разу нічого путнього не вийшло, він і покинув.

— А коли б не покинув?

— А коли б не покинув та пропускав струми різної сили і щоб напруга була різна і частота щораз інша, то хто його знає, що б з того вийшло.

— Ходімо, — почав підганяти Котя, — ми обов'язково запізнимось!

— Не запізнимось! А коли навіть і запізнимось на Людчину мораль, то не велике лихо.

І вони знову рушили.

Йшли так само, як і раніш: Женька трохи попереду, Котя трохи позаду і трохи збоку.

Може б, вони й дійшли без особливих пригод до самісінької школи і таки встигли б, якби їм по дорозі знову не трапилась кабіна телефону-автомата.

Тут Котя згадав, що говорили вони досі, власне, про молоко, Уаттів чайник, Ньютонове яблуко, але аж ніяк не про телефонну трубку. Через цю трубку довелось так ризикувати, але історія її все ще залишалася для Коті загадковою. Попередня розмова тільки роз'ятрила його апетит, але аж ніяк не вгамувала його цікавості.

— Женю, чуєш, Женю, а навіщо тобі була потрібна телефонна трубка?

— Трубка? — Женька вже встиг забути про трубку. Інші у задуми достигали в його вихрястій голові. — Ага! Бачиш, у трубці є мікрофон… Чув що-небудь про стереофонічність?

— Та чув. — У Котиному голосі не було впевненості, і тому, Женька засумнівався.

— Нічого ти не чув!

— Чому ж не чув. Читав у журналі «Знання та праця».

— Ну от. Я й хотів поекспериментувати. Це ж цікаво: бачиш що-небудь перед собою, а чуєш все позад себе, і над собою, і десь збоку.

— Цікаво, звичайно.

І до самої школи Котя йшов мовчки. Тільки вже на шкільному дворі запитав:

— А хто б тобі дозволив експериментувати з телевізором?

Але на це запитання відповіді він так і не почув.

Старша піонервожата Люда страшенно любила цифри. Вона напам'ять знала, скільки вчора двійок було одержано в п'ятому «Г», в шостому «Б», скільки, зокрема, двійок припадає на хлопців, скільки на дівчат і який процент це становить у загальношкільному проценті двійок. Не гірше знала Люда і процент трійок, не кажучи вже про п'ятірки. Процент трійок вона називала «загрозливим процентом», бо всім відомо, що від трійки до двійки набагато ближче, ніж від трійки до п'ятірки.

Навіть у своїх нескінченних «моралях» вона оперувала виключно цифрами, і вони нагадували математичну вікторину.

Женька і Котя підійшли до гурту своїх однокласників саме тоді, коли Люда розповідала, скільки тракторів можна буде зробити з зібраного металу, і вже збиралася підрахувати, скільки гектарів можна ними зорати, а потім — скільки центнерів пшениці зібрати, а далі — скільки разів можна обперезати земну кулю хлібинами, випеченими з тієї пшениці, коли їх викласти в ряд.

Але тут вона помітила Женьку і Котю, котрі намагалися непомітно затесатися у гурт.

Люда спочатку багатозначно глянула на годинника, а потім на них. І набрала повні легені повітря.

— Ну от. Помилуйтесь ними! І тут вони примудрилися запізнитися. Жменька і Оберемок, чому ви запізнилися?

Котя зітхнув і приготувався виправдовуватись, але Женька притримав його за рукав. Він добре знав, що Люді зовсім не потрібно їхніх виправдовувань, вона зараз не зупиниться, не слухатиме їх, хоч би що вони говорили, а буде слухати сама себе.

— Жменька і Оберемок, ви вкрали у колективу цілих сім хвилин. Знаєте ви, що таке сім хвилин?

Тут годилося б мовчати, але Котя не витримав, сказав:

— Знаємо.

— Ні, ви не знаєте, що таке сім хвилин, украдених у колективу, — вела далі по інерції Люда.

— А от знаємо, — вперто стояв на своєму Котя.

— Що таке сім хвилин? Сім хвилин — це…

— Це чотириста двадцять секунд, — перебив її Котя.

Люда сторопіла, хтось хихикнув.

— Про вашу поведінку, Оберемок і Жменька, ми поговоримо на засіданні ради загону. А зараз ідіть і своїми показниками постарайтесь випередити 3-тю школу.

Ніхто не став очікувати, поки Люда знову набере повні легені повітря і скаже, якою саме цифрою слід добити 3-тю школу, всі розбіглися хто куди. Але вже розбігаючись, вони збилися у невеличкі команди по двоє, по троє.

Мені здається, не варто навіть говорити, що Женя і Котя опинилися в одній команді і що ця команда складалася лише з двох членів.

… Збір металолому — складне мистецтво, і шукачі його чимось нагадують старателів — шукачів золота. У кого яке щастя. Один ходить цілісінький день, і йому трапляються самі тільки дрібниці: іржаві цвяхи або канцелярські шпильки. Спробуй тут набери бодай кілограм. Інший за п'ять хвилин знаходить старий, списаний двигун, — і, на тобі, маєш одразу півтонни.

Женька і Котя понуро йшли вулицею, все ще не вирішивши, куди їм звернути, — праворуч чи ліворуч.

— Підемо до моря? — ліниво запропонував Котя.

— А що там знайдеш? Шпильки і ґудзики після торішніх пляжників? Так і того добра вже немає, бо пляж прибирали.

— Тоді ж куди?

— А я знаю?

Вони нерішуче зупинилися, але тут з провулка вийшло двоє малюків, мабуть, третьокласників, крекчучи, вони тягли іржаву спинку від ліжка.

«Мабуть, кілограмів з двадцять», — прикинув Женька на око, а Котя вже виступив наперед і перетнув