Женька Жменька-Едісон - Микола Васильович Білкун

… У Женьки, як і в кожного винахідника, були щоденники. «Лабораторний», куди він записував результати своїх численних експериментів, і «Особистий», де він сам собі скаржився на власну долю.

Після невдалого походу по телефонну трубку не було що записувати у щоденнику «Лабораторному», і Женька плакався в «Особистому»:

«Я дуже невчасно народився.

П'ятнадцятилітній Гайдар командував полком. Ну, хай мені ще немає п'ятнадцяти, мені дванадцять. Але виходить, якщо не полком, то бодай батальйоном чи ротою я б уже зміг командувати? Тільки хто ж мені довірить! А Лєрмонтов? А Пушкін? Вони вже писали вірші, коли їм було по дванадцять років, і такі вірші, що ми їх і досі вчимо! А мені ж — теж дванадцять.

Ким я буду і чого мені хочеться? Ким я буду, ще не знаю, а хочеться мені зробити щось таке надзвичайне, щоб усі тільки ойкнули. Тільки не так, як ойкнула мама, коли я розбив її улюблене блюдечко, а захоплено, щоб про мій винахід стало відомо в усьому світі.

Наша піонервожата Люда любить говорити, що в житті завжди знайдеться місце для подвигу. Але де ти його вчиниш, того подвига? На пожежі врятувати кого-небудь? Та я за всі дванадцять років свого життя не пам'ятаю в місті жодної пожежі. Про море й говорити не варто. Курортників однаково не пускають у море далі як на сто п'ятдесят метрів. Коли вони запливають далі, рятувальники на своїх човнах завертають їх до берега і штрафують.

Про місцевих жителів промовчу. Всі вони плавають так, що немає ніякої надії, щоб хто-небудь коли-небудь почав раптом тонути. Шпигуна хіба що вловити? Тільки що робити в нашому місті шпигунові? Фотографувати чебуречну, де моя мама смажить чебуреки?

Тато каже, що я нестараиний, неакуратний, неорганізований і неуважний. Але ж майже всі винахідники були неуважні, це не завадило їм наробити такого, що люди й досі ахають.

Татові що? Тато — рибалка. Він виходить на сейнері у море, а там — аби кефаль чи ставрида були. Мама все життя, скільки я її пам'ятаю, смажить чебуреки. І смажить вона їх з таким виглядом, ніби важливішої роботи на світі немає. Ніби це не чебуреки смажаться, а які-небудь метеорити досліджуються.

У мами і в тата все правильно. І в Лідки все правильно. Вона закінчила школу медсестер, працює в лікарні, готується собі потихеньку до вступу у медінститут. Хоче бути лікарем. І вона буде лікарем, коли, звичайно, не стоятиме щовечора з Анатолієм біля хвіртки. Але хоч би як там було, вона знає, чого хоче. І Анатолій знає. Закінчив мореходку і водить свого катера. І навіть Котька знає, чого він хоче, каже: закінчу мореходку і піду на сейнер до твого тата. А я…»

Котя таки належав до тих людей, про яких кажуть: «Про вовка помовка, вовк у хату шусть», бо не встиг Женька зробити останній запис у своєму щоденнику, як Котя всунув голову у вікно і, навіть не привітавшись, сказав:

— Ходімо!

— Куди? — не зрозумів його спершу Женька.

— Як то куди? Сьогодні ж недільник по збору «металолому, О десятій ми вже мусимо бути в школі. Знову Людка лаятиметься.

Женька неохоче відклав щоденник.

По дорозі до школи Котя йшов за Женькою як завжди трохи позаду і трохи збоку, як ад'ютант за генералом.

У Коті свербів язик. Коті дуже кортіло розпитати у Женьки, нащо ж йому телефонна трубка. І коли вони порівнялися з кабіною телефону-автомата, Котя не витримав:

— А навіщо вона тобі була потрібна?

На превеликий Котин подив, Женька не розсердився. Він сам запитав:

— Котько, ти знаєш, що таке телевізор?

— Законно знаю. А хто ж не знає, що таке телевізор?

— Припустимо, ти це знаєш. А ти ніколи не задумувався, що телевізор дуже недосконалий агрегат?

Котька почухав спочатку одну брову, потім другу. Чесно кажучи, він над цим не задумувався. Котя просто дивився телевізор, коли випадала така нагода, коли по телевізору не показували «дітям до шістнадцяти» або коли про нього забували і не гнали спати.

А Женька вже зупинився. Він не міг розвивати свою думку на ходу. Женька вмів і любив розповідати і ще любив, щоб слухали його уважно. Тому Женька зупинився і тим самим примусив зупинитися Котю, хоч той і переступав з ноги на ногу: вони могли запізнитися, а Котя, хоч і був товстий і неповороткий, ніколи не запізнювався. Але що поробиш: його брала цікавість.

— То ти, кажеш, не задумувався?

— Чому ж, я часом задумувався, — скромно потупивши зір, відповів Котя, — от часом смуги починають іти по екрану або ще кадри пливуть знизу вгору. Буває й так, що в очах мерехтить від того, що все стрибає.

— То дрібниці, — махнув рукою Женька, — то можна відрегулювати. А от у телевізорів зображення не об'ємне. Все плоске, наче млинець…

— І ти хотів з допомогою телефонної трубки зробити зображення об'ємним? — просто запитав Котя.

Але Женьці вчулися в його словах глузи. Він аж підстрибнув.

— А ти не смійся! Що ти взагалі розумієш! Хіба ти знаєш, як робляться винаходи? Всі винаходи були винайдені випадково. Може, коли б Уатт кип'ятив воду не в чайнику, а в горщику без покришки, ми б мали парову машину на сто років пізніше.

— Або коли б у Ньютона в саду росли пувички, а не яблука, ми й взагалі не знали б, що таке земне тяжіння, — шпигнув його Котя.

Він вмів іноді шпигнути, цей товстощокий Котя. Проте Женьку вже було дуже важко образити.

— Та не те! А те, що ми…

— Хто «ми»? — Котя ставав невблаганним.

— Ну, винахідники. Так от. Винахідники рідко роблять цікаві досліди. От що б, наприклад, було, коли