Поки Бог спить - Андрій Анатолійович Підволоцький

На щастя, ця чаша минула Ярослава. Владимирко Володарович вигнав племінника з міста. А щоби надалі убезпечити свого сина від крамоли боярської, посватав за нього Ольгу Довгоруку.

Князь Суздальський Юрій Довгорукий був наймогутнішим на Русі. Владимирко Володарович думав, що з таким тестем Ярослав скрутить бояр у баранячий ріг. Ті й справді принишкли.

Та не так сталося, як гадалося. Шлюб із нелюбою жінкою не приніс щастя, простого людського щастя. До того ж Ольга була владною та перекірливою. Бояри це одразу ж помітили і почали нацьковувати її на нього, внесли чвари у їхній дім. А тут Ярослав ще й покохав. Покохав пристрасно та палко. І не князівну, а простолюдинку, свою милу Настю, простого попа дочку. Лише з нею, своєю невінчаною жоною, він і був по-справжньому щасливий.

Проте ні Ольга, ні бояри галицькі не бажали йому щастя. Ольга забрала їхніх дітей — Володимира та Єфросинію — і разом із боярином Костянтином Сірославичем, головним заколотником, втекла до Польщі. Спочатку Ярослав зрадів, що справа так просто владналася. Утекла то й утекла. Тим більш, що ходили чутки про її грішки з боярином Костянтином. Хай кожен живе так, як того забажає.

Та заколотники думали інакше. Одного дня, хтозна-звідки, з'явилися на Галичині поодинокі гуслярі, а потім і цілі ватаги скоморохів. Вони грали різні «глуми» та співали про бідну жону, яку муж вигнав із малолітніми дітьми надвір, а сам загрузнув у гріхах, зажив собі з молодою шльондрою, прижив із нею байстрюка…

І одного дня збурились галичани. Перебили вони сторожу, схопили князя і кинули у поруб[12]. А Настю на головній площі прив'язали до стовпа, обклали дровами та й…

Сидів князь у порубі кілька місяців, поки галичани звали Ольгу та боярина Костянтина додому. Було у нього вдосталь часу, щоб подумати про своє минуле життя, про майбутнє. Сидіння у порубі зробило його іншою людиною. Саме так він став тим, ким є зараз, — Осьмомислом, мудрим, як вісім древніх мудреців.

І коли приїхала Ольга із Сірославичем і вивели бідного князя на світ Божий, впав він на коліна перед юрбою і цілував хрест, що буде жити із законною жоною у злагоді і що буде слухатись порад ліпших мужів галицьких. І пожаліли його галичани.

І знову він став князем. А ставши князем, зумів вигнати Сірославича. З часом померла Ольга. Його безпутній син Володимир втік на Русь. Ось недавно вийшла заміж за князя Ігоря Новгород-Сіверського Єфросинія. Князь Ігор, правда, вже не юнак, удівець, має дорослого сина. Та це нічого. Зате він муж хоробрий, запальний. І головне — з Ольговичів, а ті завжди воювали з цим зміїним кублом Мономаховичів-Довгоруких.

Від невеселих думок Осьмомисла відвернула поява його заслуженого воєводи, боярина Мирослава Ступи. Старий віл борозни не псує. Боярин виник перед ним, наче тінь, і вклонився.

— Що трапилося, Мирославе?

— Знайшов, княже.

— Кого знайшов?

— Ката знайшов. Ховався по далеких селах, потім втік до ляхів. Але все ж таки мої люди його знайшли.

— Уведи його!

Мирослав уклонився й вийшов. За мить він і ще двоє воїв штовхнули на коліна перед князем людину зі зв'язаними за спиною руками та мішком на голові. Осьмомисл дав знак — і вої вийшли із гридниці. Ярослав витер піт із чола — чомусь йому стало жарко у холодній гридниці, встав із княжого місця і впритул підійшов до бранця. Мить чи дві він вагався, а потім нахилився і різко зірвав мішок.

Кат виявився мужчиною років сорока, зі зляканим блідим обличчям та добре подертою бородою. Він підсліпувато мружився, та тільки-но зміг розрізнити, ХТО перед ним, упав ниць і почав дико волати.

— Княже! Княже! Не вбивай! Не винен я! Мене змусили! Ні! Я не винен! Я не хотів!.. Кня-а-а-а-ж-е-е… — Кат ридав гіркими сльозами, цілував його чоботи. Осьмомисл відчув, як від страшних спогадів у нього тремтять руки. Він схопив ката за загривок і наблизив його обличчя до свого.

— Розкажи, як вона померла! Усе розкажи, як було, все! І не скигли, бо накажу віддати тебе ведмедеві!

— Я… Я… Не винен! Мене змусили! Я…

Осьмомисл хльоснув ката долонею по обличчю. Хльоснув сильно, так, що у бідолахи пішла носом кров. Але він трохи заспокоївся і почав розповідати, глитаючи сльози й кров. Мирослав Ступа відійшов аж до самих дверей, щоб залишити князя з бранцем віч-на-віч.

— …Я челядник боярина Сірославича. Коли він утік до Польщі, я і ще кілька людей залишилися наглядати за його двором у Галичі. Коли ж був бунт і схопили вашу милість та… Настю-попівну, то до нас прийшов ключник боярський, Блуд. Він сказав мені, щоб я привіз кілька возів дров на площу. Я ж не знав для чого, не знав!.. Привіз я і бачу, що вони вже поставили стовпа і прив'язали до нього Настаську, у самій сорочці, та й то подертій. Вона вже й не кричала, а тільки стогнала. Мені наказали обкласти її дровами і підпалити. Я й обклав, вище голови. А проти грудей її поклав рогач — це щось на кшталт залізного списа, щоб перекидати дрова. Коли ж багаття зайнялось і вона почала… волати, я не витримав. Підійшов, ніби перекинути дрова, щоб краще горіли, а сам непомітно штрикнув рогачем. Вона замовкла і, сподіваюсь, тієї ж миті віддала Богові душу… Не вбивайте мене! Я не винен!

В Осьмомисла на очах були сльози.

Кат, біліший за смерть, чекав свого вироку.