Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук
А якщо придивитися, то причина в тобі самому, в безвіллі, чи в звичайних лінощах, або, як трапилося з Вороновим, у духовній зраді самого себе, бо як іще інакше можна назвати його вчинок?
Рутковський не відповів Воронову. Та й що він міг відповісти: він-то знав, чого приїхав сюди, а якось виправдовуватися, аргументувати свої вчинки не бажав, усе одно будь-які слова його прозвучали б зараз фальшиво, а фальшивити не хотілося — він мав право хоча б на це.
Та й Воронов, як виявилося, не вимагав од нього відповіді. Сидів, спершись руками на спинку стільця, і говорив швидко, наче боявся, що його переб’ють, не дадуть вилити все, що лежало на душі:
— Мені вже не повернутися назад, і я шкодую, що вчинив так, картаю себе, і не тому, що відчуваю матеріальну скруту, мені просто важко, й ностальгія мучить мене. Я став творчим імпотентом, перестав відчувати слово, а що може бути страшнішим для письменника? Якщо кожного дня стикаєшся з чужими людьми, якщо бачиш чужі фізіономії, коли нема з ким серйозно погомоніти, пожартувати, посидіти мовчки, яке ж це життя?
Мартинець налив у склянку трохи віскі, подав Воронову, і той жадібно ковтнув. Облизав зашерхлі губи, похитав головою і сумно промовив:
— Бачите, єдина втіха в спиртному…
Мартинець не витримав, щоб не підколоти:
— Говорили ви, Олександре Миколайовичу, гарно й красиво, та що це за манера слов’янська: топтатися по собі й відчувати від цього втіху? А після цього спокійно випити чаю з тістечками. До того ж обов’язково із свіжими тістечками.
Воронов спохмурнів: сподівався, що його зрозуміють зовсім не так, пожаліють і виправдають.
— Ви надто раціоналістично мислите, юначе, — ображено процідив він.
— Звичайно, як я можу інакше? Та й ви зараз домовляєтесь про гонорар на нашій станції.
— Таке життя, — зітхнув Воронов.
— От я й кажу: всі ми полюбляємо красиві слова, а коли доходить до діла…
— Отже, — перебив його Рутковський, — що мені передати Кочмареві?
Воронов підвівся, трохи походив по кімнаті, удаючи, що роздумує. Нарешті відповів:
— Я дам вам оповідання, невеличке оповідання, недавно написане. І нехай хтось із ваших кореспондентів запише розмову зі мною. Передайте панові Кочмареві, що я роблю це з величезним задоволенням.
Ці його слова так не в’язалися з попередніми патетичними тирадами, що навіть Мартинець розгубився.
— Ого, — вигукнув він, — а ви знаєте, що робите!
— Так, знаю, — несподівано швидко погодився Воронов. — Було б нерозумно не скористатися з послуг вашої фірми. Тим більше, що вона непогано платить і має тенденції до зміцнення та розширення.
— Незважаючи на численні протести громадськості, — промимрив Мартинець.
— Поки існують різні розвідки, — махнув рукою Воронов, — і яструби в американському сенаті, вам ніщо не загрожує. Це правда, що радіостанції модернізуються й розширюватимуться?
— Ходять чутки, — ухильно відповів Рутковський.
— Чого ж так делікатно: чутки… — засміявся Мартинець. — Факти свідчать про інше: ми одержали гроші на нові потужні передавачі.
ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ«Ці дві радіостанції ведуть передачі шістнадцятьма мовами на Радянський Союз і шістьма мовами — на Польщу, Болгарію, Угорщину, Румунію й Чехословаччину — з початку п’ятдесятих років… За вказівкою президента Картера від 22 березня минулого року дві радіостанції купують одинадцять нових передавачів, головним чипом для того, щоб парирувати глушіння. Кошти на чотири з цих передавачів були виділені в минулорічному бюджеті, й зараз вони будуються поблизу Мюнхена. Фінансування інших семи передавачів відкладено до нового року…»
(Газета «Нью-Йорк таймс» від 25 січня 1978 року).— От бачите… — схвалив Воронов.
— Приємно? — запитав Мартинець.
— Письменник існує для того, щоб його читали, — відповів Воронов. — Чи передавали по радіо. Нам потрібна аудиторія, чи не так, пане Рутковський?
Максим підвівся. Воронов сп’янів, почав повторюватися й верзти нісенітницю, а нема нічого гіршого за п’яне базікання людини, особливо, коли вона вважає себе інтелектуалом, претендує на оригінальність думки й вимагає, щоб слухали тільки її.
Зрештою, все кінчається елементарним і банальним: «Ти мене поважаєш?» — може, висловленим не саме цими словами, та річ не в словах, головне — зміст однаковий.
Воронов зробив спробу затримати їх, однак не дуже наполягав, видно, Мартинець залив-таки йому добряче сала за шкуру.
— Ну й тип! — голосно вигукнув Іван, коли вони вийшли на вулицю.
— Подивись краще на себе… — не витримав Рутковський. — Обоє рябоє.
— Звичайно. — Мартинця важко було вивести з рівноваги. — Та я от де, — показав, — на долоні, а він, гад повзучий, слова красиві каже, а як до корита, то по вуха! Та ще й жвакає…
— Усі ми з одного корита, — заперечив Рутковський сумно. — І всі жвакаємо в міру своєї зіпсованості, чи не так? Як ти вважаєш?
— Сам сказав: у міру зіпсованості! — підхопив Мартинець. — А твій Воронов — розтлінний тип.
— Він такий же мій, як і твій, — рішуче відмежувався Рутковський.
Наступного дня Рутковського покликав до себе Кочмар.
— Що там сталося з Вороновим? — запитав.
— З Вороновим? — знизав плечима Максим. — Нещастя?
— Та ні, слава богу, все гаразд: трохи запив, але до вечора, сподіваюсь, протверезійте. Про що ви вчора з ним розмовляли?
— Я ж доповідав вам уранці, пане Романе, про літературу.
— А Мартинець?
— І він.
— Ви мені, шановний, — нараз розсердився Кочмар, — очі не замилюйте. Сам Мартинець казав сьогодні про якусь дискусію.
