«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

Фрау Ада позадкувала до дверей. Несподівано Оскар розреготався.

— Оце так компанія! І найголовніше — всі давні знайомі. Зінгер, дозвольте відрекомендувати вам: моя давня приятелька баронеса Рененкампф, вона ж, якщо не помиляюся, директриса цього борделю, і мій товариш по університету Адольф фон Бюлов. Місяць тому на відзначення нашої десятирічної дружби він вирішив відправити мене з харківського аеродрому на той світ.

— Облиште ці безглузді жарти, штурмбанфюрер Фріснер! — заверещав фон Бюлов.

Не можна сказати, що Наталя Супрун з дитинства мріяла про слідчу роботу. Але її завжди вабили «чоловічі» професії. Мабуть, далося взнаки те, що вона росла без батька. Змалку була оточена материнською увагою і любов'ю. Рано зрозуміла, що мама самотня. Скромна, навіть сором’язлива, Ірина Дмитрівна, здавалося доньці, була дуже беззахисною. І Наталя вирішила внести чоловіче начало в їхню суто жіночу сім’ю. Вона покинула художню гімнастику і почала займатися спортивною — треба передусім бути сильною. Потім удосконалила свої знання в галузі електротехніки, — столярної та слюсарної справи. Серйозно і надовго захопилася фотографією, перетворивши ванну кімнату в лабораторію. І все-таки аж до десятого класу Наталя вагалася у виборі майбутньої професії. Вона мріяла про морське училище; хотіла стати льотчицею, а потім лікарем-хірургом. Улітку 1961 року твердо надумала, що стане геологом. Але наприкінці того ж року їй до рук попав підручник із судової фотографії, і геологія втратила свого палкого прихильника. Наталя перечитала в міській бібліотеці всі книжки з криміналістики і навіть познайомилася з жінкою-слідчим. А незабаром їй запропонували працювати на громадських засадах у фотолабораторії прокуратури.

Наталя погодилась. У старшого слідчого Трача Олександра Юхимовича вона працювала в лабораторії, у нього проходила практику, а пізніше стажирувалася. Наталя багато чого навчилася в нього, а насамперед перейняла мистецтво вести допит.

— Розумієш, Наталі, — коли Трач був у доброму гуморі, він чомусь називав свою ученицю на французький кшталт, — допит, як і слідство в цілому, це своєрідний поєдинок, і не вір тому, хто запевняє, що слідство — це тільки складання протоколів. Коли ти допитуєш свідка, того, кого підозрюєш, а тим більше звинувачуєш, забудь, що вмієш писати. Можливо, ти згаєш більше часу — записати все-таки доведеться, — але й шансів виграти цей поєдинок у тебе буде більше.

Іншим разом він напучував її:

— Готуючись до допиту, ти повинна не просто продумати запитання, а в першу чергу з’ясувати для себе, кого допитуватимеш, — чим живе, чим дихає ця людина. Ти маєш збагнути її психологію; її стан як у даний момент, так і в момент події, котра тебе цікавить. Тут немає стандартних рецептів, як немає стандартних людей. І друге — не менш важливе: шукай і знаходь контакт із тим, кого допитуєш, але не підробляйся під нього.

Наталя була багато чим зобов’язана Трачеві. З його легкої руки і за його рекомендацією її призначили на самостійну роботу. Але й потім, уже будучи слідчим Жовтневої райпрокуратури, вона не раз приходила до Олександра Юхимовича, радилася з ним. Однак в історії з Нетребою Трач не підтримав Наталю, і вона здивувалася, навіть розгубилася, коли він сказав:

— Хоч ти і спортсменка, але вище за себе не стрибай — ноги поламаєш. І взагалі менше мудруй, бо, я бачу, тебе вже заносити почало.

Цього разу Олександр Юхимович не мав рації. Так, Наталя припустилася помилки, але не тому, що хотіла похизуватися своїми здібностями, довести те, чого не можна було довести, — просто в неї не вистачило витримки, хоча напрям стратегічного удару, визнав сам Трач, Наталя визначила правильно. І ось тепер, коли пожежно-технічна експертиза підтвердила її основний висновок, треба було пройти ще раз етапи розслідування; скрупульозно перевірити вже відомі факти, глянути на них під іншим кутом зору.

Після відвертої розмови з Іваном Гавриловичем Щербаком Наталю не залишала думка про самозвану сестру Гургаля. Поки що знайти її не пощастило, хоча Кравчук буквально збився з ніг. Мнима сестра дільничного не випадково обрала для зустрічі з Іваном Гавриловичем вечірню пору і кепсько освітлений сквер за кінотеатром «Комсомолець». Єдиною особливою прикметою, котру помітив Щербак, був шрам на руці дівчини, який лишається після виведення татуювання. Іван Гаврилович звернув увагу на цей шрам тільки тому, що і в нього був такий самий — колись, молодий та дурний, він виколов на передпліччі якусь дурницю, потім насилу вивів її. Шрам у дівчини був невеликий, овальний. Спробуй знайти її за такою прикметою! Та саме цей шрам наштовхнув Наталю на думку, якою вона не забарилася поділитися з Лежнєвим.

— Що ж, ідея непогана, — сказав той, — Треба спробувати…

Трач скорчив невдоволену гримасу:

— Замість морочити мені голову, взялися б самі за це діло. Я вже й так усі терміни порушив. Тобі треба? От і викликай анісімовських красунь, милуйся їхніми руками… На якій кисті, кажеш, у неї шрам? На правій? Стривай-но. У когось я, здається, бачив такий шрам. У Довнер? Ні, по-моєму, у Пєтухової. Словом, хай буде по-вашому, викличу всіх.

І ось перед Наталею сидить гарненька дівчина. Усе, як передбачено «стилем»: на голові начіс, повіки і губи нафарбовані, нігті бузкового кольору, спідниця вище колін, блузка з накрохмаленим коміром, що підпирає вуха. Та й ім’я підходяще — Сільва. Сільва Пєтухова. Проте Наталю цікавить тільки шрам.

— Що в тебе в руці? Покажи. — З такими нічого церемонитися: надто вже розв’язно поводяться вони.

— Запальничка. Західнонімецька.

Сільва подала Наталі запальничку і… Наталя побачила шрам.

— Ти що, куриш?

— Курю. У вас можна курити?

— Ні.

— А Олександр Юхимович дозволяє курити в його кабінеті.

— А я не дозволяю… Ти коли познайомилася з Анісімовою?

— Весною.

— Де?

— На вулиці. Я з одним хлопцем біля під’їзду стояла. Вона проходила мимо, до себе запросила.

— Так з доброго дива й запросила?

— Так і запросила. Джон їй потім на півлітра дав.

— Твого хлопця Джоном звати? —